У Тернополі проводився арт-терапевтичний наметовий табір «Кольорові сни»

Середа, 24 липня 2013, 10:37

1-7 липня 2013 року у с. Антонівці Шумського р-ну за ініціативи кафедри практичної психології в межах реалізації угоди між ТНПУ імені В. Гнатюка та Східно-Європейської асоціації арт-терапії (Софія) проводився арт-терапевтичний наметовий табір «Кольорові сни».

У програмі були запропоновані майстер-класи, тренінги з різних видів арт-терапії:

-       терапія візуально-пластичними засобами (проективне малювання, спонтанний малюнок, створення спільного малюнку пальчиковими фарбами, гратаж, малювання кольоровим піском, робота з глиною, пластиліном, ліплення масок, робота з асоціативними метафоричними картинками),

-       музикотерапія (робота з голосом, гра на етнічних барабанах та інших інструментах),

-       танцювально-рухова терапія (контактна імпровізація, ритуальні етнічні танці, автентичний рух).

Особливою цікавими були тренінги «Шлях до Самості», «Внутрішній стан в танцях і малюнках», «Візуальна психодіагностика (фізіогноміка, графологія, конституційна діагностика та дерматогліфіка)», «Сни - містичний досвід самопізнання».

Окрім майстер класів відбувалися творчі майстерні «Солодкі скульптури» - виготовлення фігур з солодкого тіста, «Цукерковий букет», «Техніка переведення картинок», «Чарівна скриня» (вишивка стрічкою), боді-арт, візаж. Учасники табору також брали участь в інтелектуальних, командних іграх, екскурсійній подорожі «Давні поселення ІХ-ХІІ ст. Літописний Данилів».

Єднання з природою сприяло саморозкриттю учасників, кращому пізнанню себе. Ось один з їх коментарів: «Це був ніби подарунок і ми потрапили в казку на тиждень. В цій казці можна було бути дійсно собою, танцювати, співати, малювати, усміхатися всім і бачити усмішки у відповідь.   Я дійсно змінився за цей тиждень, весь табір і кожна хвилина в ньому це щось неймовірне, казкове, приємне, позитивне, щасливе. Давайте творити її і у цьому світі!».

Олена Тіунова, доцент кафедри

практичної психології ТНПУ імені В. Гнатюка

 

 

Чому я не ходжу на прощу до Зарваниці

Середа, 24 липня 2013, 06:35

«Тоді фарисеї пішли й радили раду, як би його впіймати на слові. І вислали до нього своїх учнів разом з іродіянами. «Учителю», – кажуть ті, – «ми знаємо, що ти щиросердий і що дороги Божої навчаєш по правді й не вважаєш ні на кого, бо не дивишся людям на обличчя. Скажи нам, як тобі здається: Чи дозволено давати кесареві податок, чи ні?» Ісус же, знаючи їхнє лукавство, озвався: «Чого мене спокушаєте, лицеміри? Покажіть мені гріш податковий». Ті принесли йому динарій. Він спитав їх: «Чий це образ і напис?» Відповідають йому: «Кесарів». Тоді він до них каже: «Віддайте ж кесареве кесареві, а Боже Богові»

(Мт.22:15-21)

 

Наближення тих чи інших виборів Церква помічає і відчуває. Політики все частіше заходять у храми, ревно моляться і хрестяться, особливо тоді, коли на них націлені об’єктиви телекамер... Дехто плекає надію, що священики будуть агітувати мирян саме за його партію чи блок... Але чи може Церква бути політично заангажованою?

Понад 100 тисяч віруючих взяли участь у паломництві до чудотворного місця в Марійському духовному центрі в селі Зарваниця. Сюди прибули вірні з України та з-за кордону. Приїхало чимало почесних гостей.

Однак не обійшлося на прощі й без чималого десанту політиків та представників влади. Зокрема, серед паломників можна було впізнати губернатора Тернопільської області, народних депутатів, лідерів політичних партій.

На перший погляд, у цьому немає нічого дивного, адже політики також люди і в них також є духовні потреби. Але… Чи потрібно для задоволення власних духовних потреб перебувати в перших рядах? Якщо тисячі людей моляться, звертаючи обличчя в бік священнослужителів, а там у той час бачать спини одіозних «месій і спасителів» українського народу, то якою буде ця молитва? І до кого вона тоді звернена – до цих самих політичних «патріотів власної кишені»?

У відповідь на такі закиди часто зазначають, що, мовляв, відомим політикам «статус» не дозволяє бути серед простого народу. Але хіба цей «статус» означає, що політики перестали бути людьми?

Обурило під час прощі також те, що довкола стояли намети партії ВО «Свобода». Виникає закономірне запитання: для чого ви пхаєтеся до Зарваниці зі своєю політикою? Невже хоча б цього дня не можете про неї забути?

Звичайно, все це відбувається не без мовчазного сприяння керівництва Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ. Останнім часом складається враження, що найбільш незалежна від політиків церква, якою завжди була УГКЦ, стає все більш підлабузницькою і діє за принципом «яка власть, така й масть». У нас виникають великі сумніви в тому, чи діяли б так само (якби, звичайно, жили в наш час) світочі цієї Церкви: Андрей Шептицький, Григорій Хомишин, Йосиф Сліпий. Навряд. Ці Христові служителі добре розуміли, в чому полягає місія Церкви: не в тому, щоб вести яку-небудь партію чи політика до влади, а в тому, щоб вести людину до Бога. Церква, у силу своєї природи, не може займатися політичною агітацією (а як ще розуміти намети ВО «Свобода»?), адже її діти можуть опинитися по різні сторони політичних барикад. Церква повинна постійно піклуватися про єдність своїх чад, про єдність усього суспільства. Але єдність ця іншого характеру. У духовному плані важлива не одностайність політичних поглядів, а, насамперед, внутрішня єдність у вірі і любові. При цьому Церква, як і кожен громадянин, віруючий чи невіруючий, може привселюдно висловлювати свою думку з важливих питань, а також свідчити про добрі чи злі справи державних чиновників, політичних партій, рухів або окремих осіб.

До речі, щодо останнього. Ви чули коли-небудь, щоби Церква «подавала голос» на всі ті злодіяння, що чиняться теперішньою владою? Ми не пригадуємо такого. Чому Церква мовчить? Може, в Україні стало настільки добре жити, що нема жодної об’єктивної причини, аби поставити того чи іншого політика «на місце»?

Словом, допоки на прощі в авангарді ходитимуть скомпрометовані вітчизняні політики – я туди ні ногою. І не тому, що я кращий за інших, а просто тому, що мені неприємно перебувати поруч із тими, які привселюдно хрестяться, а за спинами грабують мою країну.

 

Адам Стрижнюк

(фото – Олег Мудрий)

«Ніколи б не подумала, що в моїй родині буде четверо найдорожчих мені чоловіків і всі – Славіки»

Вівторок, 23 липня 2013, 12:15

 Відразу трьох хлопчиків народила 35-річна Ірина Бабовал наступного дня після Трійці. Вони з чоловіком вважають це Господнім знаком, адже дітей Іра і Ярослав просили у Бога цілих тринадцять років, пишуть «Факты и комментарии». 

Подружжя постійно зверталося до лікарів, обстежувалися, проходили різноманітні курси лікування. Але не забували і про Бога. Неодноразово їздили в паломництва по святих місцях. Неподалік Почаєва Ірина та Ярослав купалися в джерелі святої Анни, яке славиться допомогою безплідним парам. У позаминулому році подружжя вирушило на прощу до Єрусалима, до Гробу Господнього. Через рік Ірина дізналася, що вагітна і носить під серцем одразу трьох синів!

«Варто було мені встати з ліжка, щоб сполоснути після себе чашку, як чоловік починав лаятися»

– Це було тим більше несподівано, що у нас з чоловіком вже досить солідний вік, як для людей, які вперше стають батьками, – посміхаючись, каже Ірина Бабовал, симпатична мініатюрна шатенка. – Мені 35 років, а Славіку вже сорок. Ми познайомилися з ним багато років тому в Збаразькому районі. Ярослав жив у селі Добриводи, а я приїжджала туди до родичів на шкільні канікули. Три роки ми зустрічалися, а коли мені виповнився 21 рік, побралися. Жити спочатку було важко: наймана квартира, спроба заробити і встати на ноги. Але дітей хотіли з самого початку. Чомусь Бог не давав. До кого тільки ми вже не зверталися! Здавали аналізи, проходили діагностику. Всі лікарі брали з нас гроші, причому чималі, але результату жодне лікування не приносило. Я навіть зробила операцію зі збільшення прохідності труб і все одно не могла завагітніти. Але ми з чоловіком не впадали у відчай. Твердо знали, що у нас рано чи пізно будуть діти.

Тим часом були зайняті і насущними проблемами: купили по молодіжному кредиту двокімнатну квартиру, зробили в ній ремонт. Віддавати гроші було непросто, особливо коли сталася криза. Ми з чоловіком приватні підприємці. Славік займається м’ясною продукцією, а я шию шкільну форму. Поки крутимося, бігаємо, шукаємо клієнтів – заробіток є. Як тільки робимо маленьку паузу – грошей відразу не вистачає.

У листопаді 2012 року Ірина відчула, що чекає дитину. Жінка навіть не купувала тест на вагітність. Відразу здала аналіз крові, який підтвердив її припущення. Радісну новину майбутня мама тут же повідомила чоловіку. Ярослав дуже зрадів, але не здивувався: як і Ірина, він був упевнений, що в них обов’язково буде дитина. Через шість тижнів подружжя разом пішли на перше УЗД.

– Коли нам сказали, що я вагітна трійнею, ми просто повірити не могли, – розповідає Іра. – Навіть не так: повірити – повірили, але усвідомити, що ти не просто носиш під серцем довгоочікуване дитя, а що всередині мене їх цілих троє, до кінця ніяк не виходило. Причому мене стали лякати можливими ускладненнями і погрозами зриву і мало не відразу сказали лягати в стаціонар. Я, звичайно, цього робити не стала. Ну як це: кину швейний цех, підлеглих, роботу і ляжу в лікарню? Тим більше, що почувала себе чудово. Ну так, перші кілька місяців трохи нудило, але це не заважало вести активний спосіб життя. А ось Славік якраз був обережним. Спочатку заборонив мені водити машину, потім перестав куди-небудь відпускати саму. Зрештою, дійшло до того, що він, крім своєї роботи, взяв на себе всі клопоти по господарству. Прибирав, готував їжу, мив посуд. Варто було мені встати з ліжка, щоб сполоснути після себе чашку, як чоловік починав лаятися. Хоча, слід визнати, це відбувалося вже на останніх місяцях вагітності, і рухатися справді було дуже важко.

«Мені зробили загальний наркоз, а коли прокинулася, була вже мамою»

– Я невеликого зросту, важу п’ятдесят кілограмів, а тут поправилась на цілих двадцять, і всі двадцять пішли саме в живіт, – продовжує Іра. – Бачите, зараз, через кілька тижнів після пологів, я знову стала худенькою, а живіт стирчить – шкіра ще не підтяглася. Лікарі навіть жартували, що у мене там, напевно, дівчинка залишилася. В останні місяці вагітності я могла лежати тільки на боці, через важкості в животі почала мучитися безсонням. Добре, хоч діти не дуже мені дошкуляли. Не билися, не пустували, просто потихеньку підростали в животі.

– Я торкався живота дружини, ловив дитячу п’яточку або лікоть і все ніяк не міг зрозуміти: ну як це, в такому малюсінькому просторі (в животику моєї маленької Іринки!), живуть одразу троє наших синів? – дивується Ярослав.

– На святвечір ми сказали моїй мамі, що у неї буде троє онуків, – сміється Ірина. – Ох, треба було бачити реакцію. Вона весь вечір пила валер’янку, все ніяк не могла заспокоїтися. А я якось швидко звиклася з цією думкою. Хоча, якщо чесно, до останнього сподівалася, що буде хоч одна дівчинка. Нам відразу сказали, що один з трійнят – точно хлопчик. Решта під час УЗД дупками повернулися. На наступному обстеженні узедистка встановила, що у мене в животі – двоє синів. Ну, вже остання-то буде дівчинка, думала я. І помилилася!

У Тернопільському обласному перинатальному центрі «Мати і дитина» Ірині, яка доносила трійню до 35 тижнів, зробили кесарів розтин. Ярослав народився зі зростом 43 сантиметри і вагою 1950 грамів, Станіслав – 44 сантиметри і 2100 грамів, а Владислав – 43 сантиметри і рівно два кілограми.

– Про пологовий будинок можна розповідати окремо і з масою злободенних подробиць, – каже Ірина. – Справа в тому, що ремонт у перинатальному центрі розпочався бозна коли. Розпочався з помпою, з табличками «Під патронатом міської адміністрації та Президента України». Відкриття нової будівлі з модернізованими кабінетами і дорогою апаратурою мало відбутися ще півроку тому. Але старий пологовий будинок зруйнували, а новий так і не добудували. Але ж народжувати в іншому пологовому я не могла: трійнят приймають тільки в обласному перинатальному центрі, тому що якщо у новонароджених виявляються якісь небезпечні для життя патології, то врятувати їх можуть тільки там. Лікарі обласного пологового будинку і справді чудові. Але умови! На всіх породіль там… одна десятимісна палата. Ми з дівчатками лежали штабелями, як оселедці. Спека, задуха, про кондиціонери і мови немає. Вікно весь час було відкрите, і нас усіх протягло. Якось раз уночі мене розбудила одна з пацієнток, Надя: «Іра, у мене вже води відійшли. Зараз народжуватиму. До лікаря не дійду, так що приймай пологи!» Я, звичайно, заметушилася, побігла за акушером. Слава Богу, він встиг, і Надя благополучно народила.

Ірині лікарі відразу сказали, що їй доведеться пройти через кесарів розтин. Жінка готова була народжувати і сама, але у випадку з трійнею дуже великий ризик ускладнень. Враховуючи вік Іри і те, що це перша її вагітність, про фізіологічні пологи не могло бути й мови.
– Мені зробили загальний наркоз, а коли я прокинулася, то вже була мамою, – каже Ірина. – Навколо мене стояли акушер-гінеколог, анестезіолог, медсестри, про щось запитували, мацали пульс, дивилися мені в обличчя. Я все чула, але язик був як свинцевий, говорити не могла. Насилу вимовила «мамо», побачивши в реанімації біля ліжка свою матір. Потім запитала єдине, що мене цікавило: де діти? Мене запевнили, що все гаразд, малюки живі і здорові. Увечері того ж дня кожного з синів по черзі поклали мені на груди. Це було так дивно! Рідні, тепленькі грудочки, такі крихітні, що навіть на руки страшно взяти.

– Я досі синів жодного разу не брав на руки, – зізнається Ярослав. – Коли туго замотані «солдатиком» – ще нічого, можна взяти на хвилинку, а так – ручки-ніжки мацюпусінькі, пальчики взагалі як сірники, головку не тримають. Як їх таких візьмеш?
Цієї миті один із малюків, які лежали у спальні, тихенько заплакав. Подивившись на годинник, мама з татом вирішили, що час годувати діток. Ірина почала розгортати хлопчиків з пелюшок, а Ярослав пішов на кухню готувати дитячу суміш.
– Грудного молока у мене поки мало, – розповідає Іра. – Вистачає тільки на два рази на день кожному з хлопчиків. А дітки повинні їсти кожні три години. Славік, ти пляшечки простерилізував?
– А чого морочитися, якщо пацани потім все одно горілку з однієї склянки пити будуть? – віджартувався новоспечений тато, виймаючи пляшечки зі стерилізатора. – Уявляєте, в дитячій обласній лікарні, куди Іру з малюками перевели через тиждень після пологів, діти свої 50 грамів їжі недоїдали. А коли я приготував – миттю все злопали. Це тому, що їдять вдома, та з легкої татової руки!
– Якби не було цього тижня в дитячій лікарні, я б зараз, напевно, з глузду з’їхала, – хитає головою Ірина, роздивляючись малюків. – Там мене привчили до режиму, пояснили, що робити, коли діти рюмсають, як їх правильно брати на руки, як швидко міняти підгузки, як сповивати. Добре ще, що вони зараз в основному сплять. Синочки взагалі дуже спокійні дітки. Особливо Станіслав. Славік і Владик – ті, буває, похникують. А Стасик особливий. Наприклад, Ярослав схожий на тата, Владислав – на мене. До того ж вони обидвоє темненькі. А Стасик взагалі світленький і ні на кого з нас не схожий.
– Хто вибирав дітям імена? – цікавлюся у Світлани.
– Я, – усміхається Іра. – Чоловік сказав, що після того, як я народила відразу трьох синів, мені і карти в руки. Будь-який каприз! А я чогось собі так придумала: старшого назвати на честь тата, а двох інших – Станіслав і Владислав. Якби мені хтось раніше сказав, що у мене в сім’ї буде четверо найрідніших і улюблених чоловіків, та ще й всі Славіки, – я б ні за що не повірила.
– Коли збираєтеся хрестити малюків?
– У серпні. Зараз всі подруги, друзі і родичі, яких ми хотіли б бачити хрещеними наших малюків, у відпустках, на морях і курортах. Ось зберуться – тоді й похрестимо.
– Місцева влада Тернополя якось заохотила вас за трійнят? Пообіцяла передбачену в таких випадках квартиру?
– Ні, – нахмурився Ярослав. – Хоч би шматок землі який дали для спорудження будинку. А нас навіть усно не привітали, не кажучи вже про матеріальну допомогу, якісь візочки, ліжечка чи хоча б ті ж памперси, пачка яких іде у нас за два дні.

– Добре, що хоч є допомоги по народженню на дітей, які платить держава, – додає Ірина. – На трьох це виходить близько трьох з половиною тисяч гривень на місяць. За них можна купити підгузники та дитячі суміші. Славіку належить годувати сім’ю самому, адже кілька найближчих років я працювати не зможу. Але нічого, якось впораємося. Головне, щоб дітки були здорові. Якщо Господь почув наші молитви і допоміг нам народити таких чудових хлопчиків, то обов’язково дасть можливість поставити їх на ноги.

 

Підготував Артем СТРОНОВИЧ

Прийом заявок на участь у Наукових пікніках в Україні подовжено

Вівторок, 23 липня 2013, 12:09

 

Прийом заявок на участь у Наукових пікніках в Україні подовжено до 2 серпня. Долучайтесь!

 

Конкурс експериментів для молодих науковців, педагогів та усіх, хто переймається популяризацією та розвитком науки в Україні, подовжено! Заявки приймаються до 2 серпня. Усі бажаючі можуть запропонувати свої ідеї дослідів організаторам Пікніків, а відібрані експерименти учасники конкурсу продемонструють глядачам в рамках одного або кількох наукових ярмарків. Організатори забезпечують учасників необхідними для їхньої презентації матеріалами та обладнанням. Місто має право знати про своїх винахідників та дослідників!

 

Ознайомитись з правилами участі в конкурсі ви можете тут: http://goo.gl/hUPS1

Завантажити форму заявки на участь можна за цим посиланням: http://goo.gl/XJQ4A

 

«Scientific Fun – Наукові пікніки в Україні» – це популяризація наук простим і водночас незвичним для нашого суспільства способом: абсолютно кожен охочий, незалежно від віку, статусу, і тим паче – оцінок у табелях й атестатах зможе власноруч провести експеримент в імпровізованій лабораторії просто неба, зробити маленьке диво та переконатися, що наука може бути доступною та цікавою. Під час заходів фахівці з Центру науки Коперника (Варшава) разом з підготовленими українськими волонтерами продемонструють та пояснять різноманітні закони фізики, хімії та біології. Особливість Наукових пікніків полягає в тому, що відвідувачі не тільки побачать лабораторні досліди, але і втілять їх самі, дізнаються про незвичайні властивості речовин, які щодня використовують у побуті. Таким чином організатори хочуть показати, що наука – це не формули і схеми. Це – все, що нас оточує. А також навчити педагогів і батьків проводити захопливі розвиваючі заняття для дітей без будь-яких витрат, використовуючи тільки підручні матеріали.

 

Пікніки пройдуть восени цього року в п'яти містах України:

Тернопіль - 7 вересня

Львів - 14 вересня

Київ - 21 вересня

Луганськ - 28 вересня

Харків - 5 жовтня

 

Ініціаторами проекту під час ознайомчого візиту до Польші стали учасники освітньої програми «Study tours to Poland». Координаторами проекту є Центр Міжкультурних Ініціатив (Варшава) та Молодіжна організація «Стан» (Луганськ) у партнерстві з Центром Науки Коперника (Варшава), за фінансової підтримки Фонду «Освіта для Демократії» в рамках програми «Перетворення в Регіоні – RITA» Польсько-Американського Фонду Свободи.

 

Кожен бажаючий може стати волонтером в одному із заявлених міст та долучитись до команди організаторів Наукових пікніків, доклавши таким чином власних сил до популяризації та розвитку науки в Україні. Для цього треба заповнити анкету: http://goo.gl/jWtcF Координатори Пікніків обов’язково зв’яжуться з вами!

 

Свої ідеї та питання щодо конкурсу, волонтерської та партнерської участі в підготовці Пікніків надсилайте на адресу: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

Слідкуйте за нашими новинами в соціальних мережах:

https://www.facebook.com/ScientificFun

http://vk.com/scientific_fun

А також на сайті «Тиск світла»: http://tisk.org.ua/?cat=6726

 

Координатор в м.Тернополі:

ТОО ВМГО «Молодіжний Центр Працевлаштування»

Христина Білінська

Тел. +380673504852

e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

http://vk.com/bilinska_hrystja

Піонерські табори: як це було

Понеділок, 15 липня 2013, 10:11

У нашому дитинстві влітку було не три місяці, а три зміни. Компанії ділилися на загони і палатки. Ранок починався з «побудки», зарядки і лінійки. Вдень була «тиха година». А о десятій вечора наставав «відбій». Таким було наше піонерське літо.

Звичайно, сьогодні для демократичного вуха історії про табори, чергові зміни, ходіння строєм і вечірні «розбори польотів» звучать дикувато. Але для нас це було природним середовищем існування. Щороку тисячі радянських дітей на канікулах не залишалися в міських джунглях, не відлітали з батьками на південь і не переселялися до бабусь у село, а стрункими колонами вирушали в піонерський табір. З путівкою. На зміну, дві або навіть три. Кому як пощастило.

 

 Табір

Вони були найрізноманітніші – від наметових на березі річки, від якої вожаті відганяли спраглих до купання дітлахів кропивою, до мармурових палаців на березі моря, де теж купатися дозволялося після свистка. У цьому проміжку розмістилися деревʼяні бараки зі зручностями у дворі і стандартні цегляні двоповерхові будівлі на лісовій галявині. Але практично в кожному з них алеї та доріжки прикрашали гіпсові сурмачі і барабанщики.

Практично всі табори належали підприємствам і організаціям, від фінансового стану яких і залежала піонерська розкіш. Путівки розподілялися між членами профспілок. Однак діти працівників всіляких -омів (обкомів, райкомів, міськкомів і т.д.) мали можливість побувати в різних куточках неосяжної батьківщини, а не їздити 10 років в одну й ту ж «Лісову казку».

Найголовнішою піонерською здравницею вважався знаменитий «Артек». До Криму відправляли тільки найкращих (під цей критерій потрапляли діти, які відзначилися у навчанні чи спорті, або ті, чиї батьки займали відповідну посаду). Враження звідти привозили теж найрізноманітніші. Хтось, звиклий їздити на татовій «чайці» до школи, не міг змиритися з необхідністю жити в суворих рамках демократичного централізму. Інші, повернувшись з табору, вивчали географію за марками на конвертах, які надсилали новопридбані друзі з усіх куточків Радянського Союзу. Недарма «Артек» називали 16-ю Дитячою РСР.

 

Дресс-код

Піонерський дресс-код в «Артеку» дотримувався непорушно. Кожен загін отримував форму певного кольору, в той час як домашні різнокольорові майки та спідниці нудьгували у зданій до комори валізі.

У таборах простіших спеціальної форми для юних радянських громадян не шили. Тому ми бігали в трико чи шортах, а привезену парадну піонерську форму одягали всього двічі – на урочистих лінійках, що збиралися з нагоди відкриття та закриття зміни.

 

Атрибути

Піонер, який вирушав до табору, міг (і дуже хотів!) забути вдома славнозвісну червону краватку, але приїхати на зміну без тюбика зубної пасти (а то й двох) було просто немислимо. Особливим шиком вважалося мати при собі не яку-небудь «Лісову» або «Чиполліно», а справжній болгарський «Поморін». Комусь може здатися, що весь сенс літнього відпочинку полягав у можливості серед ночі залізти в сусідню палатку, щоб «намазати» дівчат. Як не дивно, але саме ці вилазки – один з найяскравіших спогадів завсідників піонерських таборів.

Прапор, горн і барабан – це теж атрибути нашого піонерського життя. Прапор на урочистій лінійці виносив «найправильніший» і найвищий хлопчик у таборі в супроводі двох відмінниць з величезними білими бантами на хвостиках. Все це дійство відбувалося під барабанний дріб. А ось сурмач був найвідомішою людиною в таборі. Саме він давав сигнал на «побудку» і «відбій», під звуки завзятої «Бери ложку, бери хліб!» ми всі дружно бігли в їдальню.

Ще одна важлива річ у таборі – це вміло заправлене ліжко. Я іноді ловлю себе на думці, що досі намагаюся збити подушку, поставивши її «корабликом»...

Другою священною річчю для вихователів після правильно заправленого ліжка були тумбочки і їхній вміст. Таке враження, що всі вчорашні вожаті сьогодні працюють у тернопільських лікарнях. У всякому разі, вони так само ганяють дорослих пацієнтів, як двадцять років тому ганяли нас: на тумбочці зверху може лежати тільки книга, всередині – гребінець і зубна щітка з пастою. У крайньому випадку – пара свіжих шкарпеток (але краще, щоб і вони ховалися у валізі). Порядок у тумбочках перевірявся з армійською прискіпливістю до і після «тихої години».

 

Навики

Уміння заправляти ліжка за 30 секунд, чистити картоплю на весь табір, нарізати хліб і масло кубиками згодом стало в нагоді багатьом нашим хлопцям у їх нелегких армійських буднях.

Наші лідери ставали головами загонів і дружин. Сильні і спритні захищали честь загону на спортивних заходах, де кожен загін мав носити горде імʼя. «Чайка», «Бригантина», «Альбатрос» – навіть у найбільш сухопутних таборах у пошані була морська романтика.

Крім того, кожен загін мав хоча б раз за зміну випустити свою стінгазету. Випускали частіше, до дат (тематичних заходів, що проводилися в таборі) – тому що займатися творчістю дозволялося в ненависну «тиху годину». Уявляєте, поки всі спали (молодші загони), робили вигляд, що сплять (середні), або потайки втікали до найближчого лісу (старші), редколегія абсолютно офіційно в червоному куточку наполегливо імітувала бурхливу діяльність, переводячи ватмани, гуаш і чорнило.

Особливим шиком вважалося придумати клич загону. Не стандартний «Кто шагает дружно в ряд? Это дружный наш отряд». Зайвий компот отримував доморощений поет, який склав: «Бригантина» в море мчится, «Альбатрос» ее боится!» або «Наше «Пламя», гордо взвейся, партия, на нас надейся!». Звичайно, до класики – «Сегодня счастлив комсомол, ликует пионерия, сегодня в гости к нам пришел Лаврентий Палыч Берия!» – нам було далеко. І слава Богу.

 

Розпорядок

Трудові будні піонера були одноманітні: ранній підйом уранці, зарядка, яку не любили так само, як і обовʼязкову лінійку. Раз на десять днів випадало чергування по табору. Тут проведення часу вже варіювалося: загонова більшість направлялася на очищення території від цукеркових фантиків, меншість – у їдальню розставляти миски, розкладати ложки, нарізати хліб і (найвідповідальніше) справедливо розподіляти сухофрукти з компоту по склянках.

Увечері відбувалося найголовніше і найцікавіше: по-перше, організовувалися танці, згодом перейменовані у дискотеку. Під бадьорі пісні Володимира Кузьміна загони шикувалися в лінійки один навпроти одного і демонстрували танцювальні па, співзвучні епосі. Саме з таборів лексикон радянських школярів поповнився поняттям «піонерська відстань» – допустима між танцюючими хлопчиком і дівчинкою, яка невблаганно скорочувалася у міру просування по ієрархічній драбині від 10-го загону до 1-го. З зарубіжної естради звучали переможці «Сан-Ремо». Хрипів Челентано, муркотів Джо Дассен. Тим, кому пощастило з «просунутими» вожатими, вдавалося потанцювати під «Арабески», «Аббу» і «Боні М».

Альтернативою танців були пісні під гітару. Це вдень загін кричав щодуху обовʼязкове «Взвейся кострами» або інтернаціональне «Я, ты, он, она». Вечірнім хітом було «Люди, тише, голуби целуются на крыше». До репертуару входили незмінні: «У них походочка как в море лодочка», а також усі мильні історії прокурорських синів і дочок, які потрапили в погану компанію і повернули собі батьків виключно на лаві підсудних при залитому слізьми залі.

Вночі відбувалося найстрашніше... Найкращі немислимі історії про чорну руку в чорному-чорному місті, червону маленьку труну і зелене платтячко, розказані в палатці при вимкненому світлі, дадуть фору будь-якому сучасному фільму про зомбі та іншу нечисть з точки зору польоту фантазії і несподіванки режисерського рішення.

 

Події

У літньому піонерському житті було три важливі події. По-перше, батьківська субота, коли навантажені їстівними припасами, домашніми котлетами і цукерками від бабусі «предки» приїжджали в табір, щоб дати своїм чадам відпочити від казенної манки, капусняка і макаронів по-флотськи.

Окремо варто згадати «Зарницу». У якомусь таборі до її проведення підходили формально. Але були місця, де гра перетворювалася на справжній шпигунський детектив: коли нас будили вночі, повідомляли, що прапор дружини викрадено, і ми йшли в ліс, щоб по залишених слідах знайти і знешкодити 2-й загін.

Третім важливим дійством було Велике Вогнище. Бажано триметрове. З піснями. Сльозами розставання. Дійсно обʼєднуюче. Це була кульмінація, про яку обовʼязково хотілося написати у творі «Як я провів літо», який колись, коли я був дитиною, 1 вересня нам задавали як домашнє завдання.

P.S. У нас склалася дуже нездорова традиція: відкидати все минуле як таке, що завідомо погане, а натомість не будувати нічого нового. Таким чином ми відкинули принципи радянської системи виховання підростаючого покоління тільки на тій підставі, що вона – радянська. Але ж української досі не маємо. І чи буде? Тож чи не краще взяти за основу те, що було позитивним колись, щоб можна було збудувати прогресивне теперішнє?

Куди маленьким тернополянам податися влітку?

Ось і настали довгоочікувані канікули для школярів. А батьки міркують, куди улітку подіти своє чадо, щоб не вешталось вулицями без нагляду. Простіше тим, хто має у селі бабусь-дідусів. Для інших є вихід – літні табори. Але які вони?

На Тернопіллі цьогоріч діють 13 відпочинкових таборів. Найвідоміші з них – «Лісовий» у Скоморохах Бучацького району, «Зорепад» у Струсові на Теребовлянщині, «Лісова пісня» у Борщеві та інші. Однак дізнатися, в якому вони стані ми, на жаль, не маємо змоги. Отож залишається єдине – подивитися на ті табори, про які зараз гуде вся Україна.

 

Як ви самі розумієте, «гуде» не з добра.

У червні країну шокував трагічний випадок у Симеїзі, де під ногами дітей обвалився аварійний балкон у санаторії «Юність». Тоді загинула десятирічна Діана Сидельникова. Та, схоже, ця трагедія нікого і нічому не навчила – як зазначають ЗМІ, умови відпочинку дітей в українських таборах й надалі залишаються жахливими.

Недавня історія з відпочинком дітей із Волині створила в Інтернеті справжню бурю. Не встигли чада приїхати в табір «Оріон», як додому полетіли їх електронні листи і фото, від яких у батьків волосся стало дибки. Про цей жах кореспонденту «Високого замку» розповів кореспондент запорізької газети «МІГ» Микола Тишаков, який побував на місці події.

На вокзалі дітей не зустріли. На територію «оздоровчого табору» вони потрапили... через паркан. Волинян розмістили у дерев’яних старих корпусах по 9-11 чоловік у кімнатах з дірявими стелями, брудними подушками і матрацами (білизни не передбачалося), на розгойданих ліжках. Ліжка – впритул одне до одного. Попередили, що душ діти зможуть прийняти лише двічі на тиждень. Була лише «ногомийка» з холодною водою. Колись там було 16 кранів, залишилося два, та ще й електричний дріт стирчав назовні! У туалети було страшно зайти – антисанітарія жахлива. Територією табору кочували зграї бродячих псів...

«Я розмовляв із дівчатами із бердянської школи-інтернату, які зараз там живуть, то вони скаржилися, що матрац і подушка дуже смердять, – розповідає Микола Тишаков. – В туалет діти ходять у... парк. На території санаторію на 7,5 гектарах насаджений колись чудовий парк, але його вже років із п’ять ніхто не доглядає. Там справжні джунглі, стоїть «амбре», бо діти справляють там природні потреби. За дітьми ніхто не дивиться. Формально санаторій надає по двоє вихователів на 20-25 вихованців, але ці вихователі на все дивляться крізь пальці. Більш-менш організованими є тільки групи, котрі приїхали зі своїми вихователями. Усі інші – що хочуть, те і роблять... Я нещодавно був у колонії, то там умови на кілька рівнів кращі, ніж у цьому таборі!».

 

Зазвичай в «Оріоні» відпочивають діти з місцевих шкіл-інтернатів, сироти, вихованці профтехучилищ, діти з малозабезпечених сімей. Мабуть, не скаржився ніхто досі на ці умови, бо ці діти кращих і не бачили... Можливо, волинські чиновники, які відсилали дітей в «Оріон», подивилися на сайт закладу і побачили там райдужні фото? Бо дійсно, те, що розміщено в Інтернеті, і те, що є насправді, – дві великі різниці. Можливо, хтось розраховував, що діти з райцентру Волинської області мовчатимуть так само, як і усі попередні маленькі постояльці? Та «западенці» мовчати не стали. Отримавши погані звістки від дітей, батьки у Камінь-Каширському підняли бучу...

Минулого тижня батьки зустрічалися з головою Камінь-Каширської райдержадміністрації Іваном Вовком, після чого той терміново відбув у Луцьк для врегулювання цієї проблеми. Батьки написали заяву в прокуратуру. Тим часом до дітей в «Оріон» навідалися власник табору Іван Асламов і міський голова Бердянська Олексій Бакай. Оглянувши умови перебування дітей, мер сказав: «Ну, тут ще можна жити...». Дітей вмовляли не виносити сміття з хати, не розповідати про жахливі умови, обіцяли, що переведуть у краще місце... Того ж дня з прокуратури Волинської області в Бердянську міжрайонну прокуратуру надійшла скарга групи батьків. Прокурорська перевірка виявила порушення санітарних норм в роботі табору «Оріон».

 

Прикметно, що у цій ситуації діти самі себе захистили, – підняли «на вуха» інформаційний простір, розмістивши фото. Завдяки цьому і заворушилися чиновники... Та ця ситуація дозволила лише привідкрити завісу тотальної системи корумпованості, яка існує в Україні з оздоровленням дітей. За словами Миколи Тишакова, найскромніша путівка у бердянський санаторій коштує 4,5 тисячі грн. «Те, що отримують діти у таких таборах, як «Оріон», і на дві тисячі не потягне, – каже журналіст. – Відповідно, 2,5 тисячі йдуть комусь у кишеню... Підтвердження цього бачу і у тій швидкості, з якою велика група дітей (60 осіб) блискавично була переселена в один із найкращих приватних санаторіїв – «Лазурний». І це при тому, що зараз «високий сезон», місць ніде немає. Не знаю, на які важелі треба було натиснути, або які гроші заплатити, щоб таке сталося...».

 

Підготував Адам Стрижнюк

Хто і коли поверне тернополянам 70 тисяч гривень?

Понеділок, 15 липня 2013, 10:08

Не поспішай виконувати. Це армійське правило вкотре себе виправдало. З 15 квітня податкова розсилала українцям повідомлення-рахунки, за якими треба було сплатити податок на нерухомість. Причому заплатити треба було впродовж двох місяців з моменту отримання повідомлення. А 4 липня ВРУ прийняла закон про внесення змін до Податкового кодексу щодо об’єктів житлової нерухомості, за яким сплату податку відтермінувала до 2014 року. Мовляв, не встигли сформувати реєстр нерухомості. Але річ навіть не в цьому – сам закон змінили до невпізнання таким чином, аби власники розкішних квартир не мусили платити жодних податків, повідомляє «Високий замок».

Основне нововведення – податок не мусять платити навіть ті, хто має кілька квартир. У попередньому варіанті закону пільга у 120 квадратних метрів могла застосовуватись лише до однієї квартири. Якщо хтось мав навіть дві невеликі однокімнатні квартири площею по 35 квадратних метрів, за одну з них обов’язково мав сплатити податок. Тепер податок будуть платити лише ті власники, що мають квартири, сумарна житлова площа яких перевищує 120 квадратних метрів. При цьому зауважте, йдеться лише про житлову площу – простора кухня, ванна з джакузі туди не входять. Не платитимуть податку і власники кількох будинків, якщо їхня спільна житлова площа не перевищує 250 квадратних метрів. Тут ще більший простір для маневрів, адже у будинку можна влаштувати спортзал, більярдну, пральну – а усе це не належить до житлової площі.

Але найбільш скандальний пункт – те, що тепер податку може уникнути навіть той, хто має розкішну квартиру і заміський будинок. Власникам нерухомості різного виду зробили казковий подарунок: можна мати кілька квартир та будинків і не сплачувати податку, якщо їх сумарна житлова площа не перевищує 370 квадратних метрів.

У Міністерстві доходів та зборів кажуть, якщо хтось уже сплатив податок на нерухомість, тепер може звернутись до територіального управління Міндоходів із заявою, аби йому ті гроші повернули. Утім, з огляду на те, що платити податки українці не поспішають, тих, хто вже заплатив податок з нерухомості, одиниці.

До слова, за інформацією Головного управління Міндоходів у Тернопільській області станом на початок липня у Тернополі до бюджету від фізичних та юридичних осіб – платників податку на нерухомість надійшло 67,6 тис. грн. Хто і коли їм ці гроші поверне – невідомо.

Адам Стрижнюк

Пані Реєстраціє, ви раніше Пропискою не працювали?

Вівторок, 09 липня 2013, 06:44

Ще у далекому 2003-му в Україні почав діяти закон про свободу пересування і вільний вибір місця проживання, згідно з яким замість прописки запроваджено реєстрацію фізичних осіб. І досі українців мучить запитання: чим відрізняється реєстрація від прописки?

Про те, що прописку остаточно скасовано ми чуємо, як мінімум, останні 10 років, але… влаштуватися на роботу, отримати медичну допомогу, встановити стаціонарний телефон, провести Інтернет тощо – залагодження всіх цих справ і нині неможливе без прописки за місцем реального проживання. Якщо замість священного штампу у паспорті ви спробуєте продемонструвати відповідній відповідальній особі Конституцію України, яка гарантує вільний вибір місця проживання, то майже гарантовано отримаєте пораду про практичніше використання «тієї книжечки».

 

Історія боротьби з пропискою

Українські ентузіасти намагалися знищити ганебний, антиєвропейський інститут прописки фактично з перших днів виникнення на політичній карті світу держави Україна. Проте всі їхні добрі наміри завжди фахово нейтралізовувались чиновницькими контрдіями. Наприклад, 1992 року Верховна Рада ухвалила закон, яким скасували кримінальну відповідальність за порушення правил паспортної системи. І майже без зволікань Міністерство внутрішніх справ України своїм наказом затверджує «Тимчасову інструкцію про порядок документування і прописки (реєстрації) громадян, яка встановлює «необхідність отримання дозволу органів внутрішніх справ на прописку (виписку) в усіх без винятку населених пунктах України». І така гра у пінг-понг (до прикладів ми постійно звертатимемося) відбувається упродовж наступних двох десятиліть.

Остаточно й безповоротно прописка мала б спочити у Бозі в червні 1996 року з прийняттям Конституції, стаття 33 якої однозначно стверджує: «Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом».

Але ж 17-річний досвід «конституційного» життя нам яскраво засвідчив, на яку примарну фікцію перетворюються на практиці гарантовані Основним Законом свободи й права. Не стала винятком і свобода пересування для українського громадянина. Тож Конституційний суд, поспостерігавши п’ять років за знущанням над «маленьким українцем», зглянувся нарешті над його долею і в жовтні 2001 року суворо прорік: «Інститут прописки, згідно з яким Міністерство внутрішніх справ надавало громадянам дозвіл на мешкання у певному місці, вважати таким, що не відповідає Конституції (…) Від сьогодні кожен громадянин має право сам визначати, де він мешкає і де він буде зареєстрований».

Ура! Нарешті! Хоча депутатам ВРУ знадобилося ще три роки, аби рішення КСУ трансформувати у відповідний правовий акт. Щойно в грудні 2003 року народні обранці ухвалили довгоочікуваний Закон «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».

 

В теорії – так, на практиці – не так

То що, штамп у паспорті з того часу непотрібний? Помрійте собі! Сам переконався у живучості священної прописки, коли намагався зареєструвати у батьківському помешканні власну дружину. Крім маси документів, котрі засвідчують наші особи, паспортистка вимагала в нас ще й папери, які доводять, що ми дійсно перебуваємо в законному шлюбі, а не так собі просто.

Отож, що потрібно для реєстрації? Офіційно – наступні документи:

– письмова заява;

– паспорт;

– квитанція про сплату державного мита або документ про звільнення від його сплати;

– два примірники талона зняття з реєстрації.

Але, якщо зазирнути до Постанови Кабінету Міністрів від 28 липня 2004 р. «Про затвердження зразків документів, необхідних для реєстрації місця проживання в Україні», прозріваєш, що вказані документи для реєстрації – це формальні дрібнички, а головні папери для всесильного штампу про реєстрацію: ордер на квартиру, свідоцтво про право власності, договір найму, піднайму чи оренди. Якщо таких документів немає, то для реєстрації потрібна письмова згода власника житла або уповноважених органів, наймача та членів його сім’ї. Що більше, вказані особи мають особисто з’явитися в паспортний відділ з власними паспортами й підтвердити дозвіл, даний заявникові на реєстрацію.

До речі, мало хто знає, що в нас, крім реєстрації проживання, є ще й реєстрація місця перебування. Це коли людина десь мешкає не довше шести місяців. Згідно з нормами закону, людина, котра поїхала у відпустку чи відрядження, має протягом тижня зареєструватися. Проте, оскільки механізм цього пункту закону не розписаний, то відповідні органи не надто звертають на це увагу.

Для нас же цікавішим є інший документ, а саме: Кодекс України про адміністративні правопорушення, який містить статтю 197 «Проживання без паспорта»: «Проживання громадян, зобов’язаних мати паспорт, без паспорта або за недійсним паспортом, а також проживання громадян без реєстрації місця проживання чи перебування тягне за собою попередження або накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян».

Тобто кара за відсутність прописки все ще існує у правовому просторі нашої вільної держави.

 

Без прописки ти…

Без телефону чи Інтернету можна обійтися. Але ж зі здоров’ям жартувати не варто. Зрештою, це справа не лише особиста, як навчало колись радянське гасло: «Здоров’я кожного – багатство всіх!» Важко не погодитися. Але уявіть собі, що ви – такий собі «зайда», котрого в гонитві за долею далеченько від «малої батьківщини» віднесло течією життя. А на новому місці магічний штамп здобути так і не вдалося. От приведе вас зле самопочуття у медичний заклад, а там люди в білому, замість диктованої присягою Гіппократа ласки й турботи, зустрічають запитанням: А прописка ваша де?...

Щось подібне пережила і тернополянка Вікторія, яка впродовж семи років жила у Тернополі без реєстрації (читай – прописки). Її розповідь шокує:

– Я закінчила тернопільський політехнічний. Поки вчилася там і жила в гуртожитку, мала прописку, але як тільки закінчила універ – прописки позбавили. І за ці сім років відчула на собі, що таке жити в країні, в якій за законом нібито прописка скасована, а на практиці без неї… Ну от судіть самі: ще коли була студенткою, поклала гроші на депозит у банк. Впродовж цих семи років я не могла їх забрати з банку, бо… не було прописки. Одружитися не могла, бо в РАЦСі вимагають прописку. Помер дідусь – спадщину не могла оформити, бо нема прописки. На біржі праці зареєструватися було неможливо без прописки. Зрештою, навіть не могла офіційно влаштуватися на роботу, тому що всі вимагають прописку».

Як тепер?

У липні 2012 року Верховна Рада внесла зміни до Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір проживання». І ще раз офіційно підтвердила державний контроль за легальністю проживання українців у їх житлах.

Так, згідно зі статтею 6 цього закону, підставою для реєстрації місця проживання особи за певною адресою є документ про право власності або користування помешканням.

При цьому, ефективність такої системи реєстрації місця проживання дуже легко перевірити. Достатньо подивитися в паспорти багатьох українців (особливо тих, хто не має житла у власності): вони живуть зовсім не там, де зареєстровані. Чому?

Хтось економить комунальні послуги, бо в квартирі не встановлені лічильники, а платити треба відповідно до кількості мешканців. Комусь банк забороняє реєструвати дітей у заставлених квартирах, бо потрібен дозвіл органів опіки та піклування.

Багато орендодавців не платять податку з доходів за оренду і побоюються, що Державна міграційна служба поділиться своїми даними з податковою службою для виявлення потенційних несумлінних орендодавців. Інші не хочуть ускладнювати собі можливий продаж житла в майбутньому, бо треба буде отримати згоду на продаж у колишніх орендарів, які вчасно не знялися з реєстрації і вже давно переїхали кудись далеко.

А ще в когось просто немає бажання витрачати час для реєстрації за новою адресою, адже це вимагає принаймні двох візитів до державних органів у робочий час.

Закон «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» передбачав можливість за один день знятися з реєстрації зі старої адреси та зареєструватися за новою. На практиці це не працює, і невідомо, коли запрацює.

Чи може це все бути якимось простішим?

Юристи розрізняють два підходи до реєстрації місця проживання. Перший – дозвільний, за якого держава дає особі дозвіл зареєструватися за певною адресою, якщо вона задовільняє умови, визначені законодавством. Як можна здогадатися, ця система нині активно застосовується в Україні та є видозміненою радянською системою «прописки».

За часів СРСР держава була найбільшим орендодавцем в країні, тому проживання за певною адресою було нерозривно пов’язане з правом оренди житла у держави («житлового найму»). Якщо людина без поважних причин не мешкала в наданому їй державою житлі та не оформлювала «бронювання житла» за собою, то через якийсь час вона втрачала право оренди цього житла. Таким чином, фактичне проживання за іншою адресою було підставою втрати права на житло.

Однак після втрати державної монополії на житло, початку приватизації житла і переходу до ринкових відносин в житловій нерухомості, визначення місця проживання людей перестало бути публічною справою. Якщо людина отримує право власності або користування на житло у такої самої приватної особи, то їхні відносини регулюються цивільним, приватним правом. Держава не повинна втручатися в цю сферу.

Наприклад, ніхто не може заборонити людям безкоштовно мешкати у своїх родичів, друзів, просто малознайомих людей, якщо на те є потреба. Звісно, без договору оренди права таких орендарів не є цілком захищеними, але це їх власний вибір. Це справа власника житла – вирішувати, на яких умовах і кому давати в користування свою нерухомість.

А реєстрація місця проживання – це справа публічна і має зовсім іншу мету, аніж просто контролювати, чи законно людина живе там, де живе.

Як було зазначено вище, зараз в Україні можна зареєструватися за певною адресою, надавши документ, що посвідчує право на житло (право власності чи користування). Якщо раптом співвласники або орендодавець має до особи упередження чи претензії, то їй ніколи там не зареєструватися. Звісно, захист своїх інтересів співвласниками чи орендодавцями можна по-людськи зрозуміти, але не зрозуміло, чому право на отримання послуг від держави за місцем проживання залежить від стосунків з третіми сторонами – співвласниками та орендодавцями житла.

Правові механізми повинні створюватися для забезпечення інтересів людей. Якщо механізм не працює на практиці (громадяни масово не реєструються за місцем проживання), то потрібно його міняти.

Другий підхід до реєстрації місця проживання – повідомний. За такого підходу особа лише повідомляє державу про свою адресу без жодних обґрунтувань та пояснень, чому, на яких підставах вона там живе, в якому зв’язку вона перебуває з власником житла. Підставою реєстрації є лише заява людини про своє проживання за вказаною адресою. І все! Ця заява не потребує підкріплення підтвердження документом про право на житло.

Якщо орендар зареєстрував місце проживання в квартирі, переїхав і не змінив адресу своєї реєстрації, це не створюватиме наслідків для власника, якщо він захоче розпорядитися цим житлом. Правомірність проживання є сферою дії цивільного права: якщо людина дійсно проживає без дозволу власника, то це проблеми власника, і нехай він їх вирішує сам.

З одного боку, держава та місцева влада зобов’язані на підставі відомостей про кількість населення розраховувати навантаження на бюджетні установи та місцеву інфраструктуру та забезпечувати належну якість обслуговування населення. З іншого боку, мешканці зацікавлені реєструвати своє фактичне місце проживання, щоб отримувати послуги від влади там, де вони живуть.

Віддавати дітей до школи там, де живеш, ходити в державні та комунальні лікарні біля свого дому, голосувати на виборчій дільниці біля свого дому, отримувати дозволи та довідки в центрі надання адміністративних послуг чи в органі влади, розташованих біля дому. Це все – результат реєстрації місця проживання там, де людина живе.

Логіка повідомного підходу на український розум трохи дика: як це, не контролювати правомірність проживання? А якщо власник проти? А якщо людина збрехала в органі реєстрації і живе зовсім не там? Насправді ж, коли адміністративна послуга проста, а перевага її очевидна, в людей не виникає потреб її обходити.

Сьогодні українці не реєструються за місцем проживання не тому, що їм подобається порушувати закони, а тому, що система реєстрації місця проживання не відповідає своїй меті. Вона ставить можливість отримувати публічні послуги від держави там, де живеш, в залежність від обставин, не пов’язаних з державою.

Якщо ж люди реєструються за тою адресою, де живуть, без волевиявлення власників житла на це, то для розпорядження майном власником це не повинно породжувати жодних наслідків.

Крім того, підрахунок вартості комунальних послуг має відокремитися від реєстрації місця проживання. Сам факт проживання людини в житлі не може дати достовірних даних про споживання нею води чи електроенергії, а усереднена тарифікація на «середнього споживача» комунальних послуг завдає збитків споживачам та постачальникам таких послуг.

Запровадивши повідомний порядок реєстрації місця проживання держава нарешті матиме обґрунтоване право встановлювати досить суворі санкції для тих осіб, які повідомлять неправдиву інформацію про своє місце проживання. Наприклад, це може стосуватися військовозобов’язаних чи осіб, які сплачують аліменти.

Отже, для того, щоб реєстрація місця проживання в Україні стала доступною та ефективною, потрібен перехід до повідомного підходу. Досить використовувати цей пережиток радянського способу життя, коли держава контролює правомірність проживання людини за певною адресою! Такий контроль ускладнює життя тих, хто не має власного житла, а також не дає можливості отримувати достовірні відомості про кількість мешканців в населених пунктах. Відповідно, така система реєстрації місця проживання не виконує свого призначення і повинна бути докорінно реформована.

Західний досвід

Від прогресивних українських парламентарів не раз лунали заклики у справі реєстрації громадян взяти на озброєння західний досвід. От і недавно схожі заяви злетіли з уст заступника голови адміністрації президента Ірини Акімової. Але з кого саме брати приклад?

На початку 2013 року Володимир Путін вніс до парламенту Російської Федерації законопроект про повернення штрафів для громадян, які зареєстровані в одному місці, а фактично мешкають в іншому. У світлі популярної для України практики копіювання російських законодавчих ініціатив, це викликає побоювання.

У США всі громадяни мають номер соціального страхування (social security number). Саме за цим номером американці отримують медичне обслуговування, соціальну допомогу тощо. У більшості європейських країн для реєстрації за певною адресою варто лише особисто подати відповідну заяву до магістрату. Ще існує реєстрація за квитанціями оплати комунальних послуг, за місцем роботи, за водійськими посвідченнями тощо.

Що вибере для себе Україна? Поки що рано про це говорити. Зрештою, інститут прописки – це не всевладний монстр, а лише відображення самого способу життя суспільства. Можновладців влаштовує система прив’язки громадян до певного місця, а громадяни особливо не протестують, пристосовуються різними способами. Доки не виникне суспільна потреба змінити ситуацію, доти всі ми залишатимемося ганебно прописаними.

 

Адам Стрижнюк

"Моя дитина-найкраща"

П'ятниця, 05 липня 2013, 11:23

Громадська організація «Центр розвитку Тернопільщини» та “Тернопільські позитивні новини” розпочинають акцію для матусь.

Діти – це наше майбутнє, наші сподівання. Сьогодні у вас є унікальна нагода заявити на всю Тернопільщину, що саме Ваша дитина – найкраща, найталановитіша і унікальна. І про те, що Ви любите її понад усе! Розкажіть нам про своїх дітей, розкрийте ваші почуття. Не полінуйтеся взяти аркуш і написати, від яких її вчинків, рухів, здібностей, знань серце членів Вашої родини починає калататися від гордості та щастя за ваших дітей. Додайте фотографію, аби колектив нашої редакції та усі читачі змогли разом з Вами розділити радість від споглядання щасливого личка. Листи з розповідями про Ваших дітей будуть опубліковані на нашому сайті. 30 липня стануть відомі й імена переможців акції, на яких чекають приємні подарунки: Подорож на яхті «Світлана» по Тернопільському ставу Квитки на прогулянку катером «Капітан Парій» Квитки у Кінотеатр «СінемаСіті» Свої розповіді надсилайте на електронну адресу Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

Акція може бути продовжена. Кількість квитків обмежена.

З питаннями звертайтесь за тел.. 096-467-03-52, Оксана Ратушняк

 

Wor(l)d GMN відповідає на запитання редакціі

Неділя, 30 червня 2013, 07:20

Шановні читачі, нещодавно на нашому сайті була розміщена стаття про компанію Wor(l)d GN, під назвою «Свідки Андроїда в Тернополі: як World Adkash робить із тернополян лохів», яка була складена на основі інтерв’ю з людиною, що побажала залишитись невідомою і заявила що є ніби - то партнером компанії. Однак сьогодні ця людина (Олексій – так він просив себе називати), на жаль, навідріз відмовилася йти на зустріч з протилежною стороною, яку ще минулого тижня критикувала. Тому нам нічого іншого не залишалося, як, дотримуючись паритету, просто вислухати протилежну сторону. Інформацію про World GN нам погодився надати діючий партнер компанії, директор партнерського офісу в Тернополі – Голда Андрій.

- Пане Андрію, наш попередній співрозмовник звинувачував компанію Wor(l)d GN в обдурюванні людей. Мовляв, люди вкладають туди купу грошей, а не отримують взамін нічого. Що ви можете на це сказати?

– По-перше, той факт, що ваш співрозмовник побоявся відкрито представитися і сказати, яке конкретно відношення він має до нашої компанії – свідчить про те, що він обманює. Оскільки люди які говорять правду не бояться називати своє справжнє ім’я та прізвище.

А тепер по суті. Ми є партнерами компанії і ми будуємо свій бізнес разом з компанією. Як і любий інший бізнес він потребує знань, часу та прикладених зусиль для отримання результату. Тому отримати прибуток в нашій компанії можливо тільки працюючи і витрачаючи на це достатньо часу. Якщо людина приходить в компанію і не працює – то відповідно ніякого прибутку не може бути. Наші люди, на жаль люблять халяву, різні фінансові піраміди, як МММ – де достатньо просто вкласти гроші і отримувати дохід , забуваючи про те, що такі системи не є надійними – більше того вони незаконні. Наша компанія і її партнери працюють в правовому полі, це реальний бізнес, який при правильній роботі і настирливості – приносить хороші плоди і має довгострокові перспективи.

Щодо доходів, які можна отримувати в нашій компанії то тут все залежить від людини. На даний момент по всій Україні зареєстровано більше 10000 партнерів компанії, на жаль точних даних у нас нема, оскільки кожного місяця наша мережа збільшується. Я можу вас приблизно зорієнтувати по доходах які отримують ці люди. Близько 40% з них отримують дохід від 60 доларів в тиждень ( це 240 в місяць – що еквівалентно середній зарплаті в місті Тернополі) орієнтовно 30% відсотків отримує дохід від 300 до 700 доларів в місяць. Кількість людей які отримують близько тисячі доларів доходу в місяць становить десь 10% , більше 1000 доларів США отримує поки що не більше 1% від даної кількості, ну і звичайно є 18-20% людей, які чекають манни небесної – тобто не працюють – такі люди відповідно нічого не заробляють.

В моїй команді є багато людей які заробляють більше ніж 500 доларів в місяць і вони можуть в любий момент підтвердити мої слова. Чудовим прикладом є мій партнер – тернополянка Оля – сирота, яка працювала в державній службі на зарплату 1200 гривень в місяць. За 5 місяців роботи в компанії сумарно вона заробила більше 3000 доларів, це близько 600 доларів в місяць і я знаю, що її прибуток буде далі збільшуватись.

Зрештою, навіщо далеко ходити? Я вам можу розповісти про себе: ще порівняно недавно на мені висів непогашений кредит в «Укргазбанку» на суму 18000 доларів і квартира була під заставою. 11 червня я погасив весь кредит і став цілком незалежною і фінансово забезпеченою людиною.

До речі, наша команда не лише заробляє гроші для себе, ми беремо активну участь у різноманітних благодійних проектах. От недавно ми долучилися до збору коштів на придбання слухових апаратів для дітей і я можу з гордістю сказати, що в світі одна дитини почула спів пташки завдяки нашим партнерам. Курувала даний проект та сама Оля, про яку я говорив вище.

Дуже прикро, що люди не розібравшись в інформації, вішають ті чи інші кліше на нашу компанію і таким чином самі втрачають чудовий шанс змінити своє життя на краще і іншим не дають.

 

– Ваша компанія існує тільки в Україні?

– Ні, звичайно. Сама назва World Global Network, говорить про те, що ми – глобальна мережа. Компанія являє собою міжнародну корпорацію, що складається з шести корпоративних офісів по всьому світу. Головна корпоративна компанія знаходиться в Лондоні, найближчий до нас офіс – знаходиться в Росії – я мав честь бути на відкритті цього офісу і познайомитись з керівництвом компанії. Що ж стосується Тернополя, то тут – партнерський офіс компанії. Щодо поширення партнерської мережі компанії – то наша компанія представлена же в 108 країнах світу. Найінтенсивніше розвиток іде в Росії, Бразилії, Франції, не відстає і арабський світ – Туніс, Саудівська Аравія, Кувейт. Розвивається компанія навіть в таких Екзотичних країнах як Кот Д’івуар та Гваделупа.

Перелік лідерів компанії в різних країнах можна переглянути за посиланням http://lifestyle.worldgmn.com/?page_id=5561&lang=ru

 

– Wor(l)d GMN представлена в якихось міжнародних організаціях, які б засвідчували її надійність?

– Так, звичайно. Оскільки компанія працює по всьому світі, є актуальним питання підтвердження надійності компанії з боку незалежних організацій та асоціацій. Наша компанія зараз завершує етап річної перевірки з боку всесвітньовідомої компанії DSA (Direct Selling Association ) , і в серпні стане повноцінним членом цієї асоціації.

http://www.dsa.org/forms/CompanyFormPublicMembers/view?id=DD4410000024F

До слова, DSA є незалежною асоціацією яка слідкує за законністю і легітимністю мережевих компаній, вони відслідковують чи часом не маскується під мережевим бізнесом – фінансова піраміда, чи інша зоборонена фінансова схема. Компанії, які є членами DSA проходять детальні перевірки, саме тому бути членом цієї асоціації є надзвичайно престижно. В світі лише 200 компаній удостоїлися права бути в рядах DSA.

Також ми є дійсними діючими членами Singapore Business Federation Bureau. А до складу цих структур входять такі відомі бренди як Samsung, LG та інші.

Ці факти, а також те, що наша компанія розпочала лістинг на Лондонській фондовій біржі і скоро його завершить слугують критерієм, який дає впевненість у довговічності й стабільності бізнесу з Wor(l)d GN.

 

– Яка загалом мета вашої діяльності?

– Метою Wor(l)d GN є доступ простих людей до електронної комерції. Насправді в світі є ринки, на яких заробляються міліарди доларів, але нажаль все це багатство осідає в кишенях кількох десятків компаній і їх власників.

Наприклад оборот світового ринку мобільних гаджетів у 2015 році складе за оцінками експертів понад 320 міліардів доларів. Я вже не говорю про ринки реклами чи енергетики. Власне метою нашої компанії є те, щоб звичайні люди, такі як ми з вами змогли бути не лише споживачами цих товарів чи послуг, а й могли заробляти на цьому.

 

World GN вийшла на ринок ще в весною 2011-го. Спочатку компанія мала тільки один напрям роботи – VoiP телефонію, зараз ми розвиваємось на 4х ринках:

1. Ринок комунікацій - на цьому ринку компанія представляє власне програмне забезпечення для відеозвязку, відео конференцій, VoIP телефонії. Для прикладу в нас є тарифний пакет за 45 доларів – безлімітний пакет для однієї людини, що дає змогу за допомогою нашого програмного забезпечення з наявності мережі інтернет з любого комп’ютера чи смартфона дзвонити на любий комп’ютер, смартфон, мобільний чи стаціонарний телефон в 240 країнах світу.
2. Ринок мобільних технологій – на цьому ринку наша компанія представляє два концептуальні продукти – смартфон преміум класу, який називається Diamond phone, та планшет Diamond pad. Я особисто є власником першої моделі телефону і з нетерпінням чекаю на вихід другої моделі оскільки за всіма характеристиками вона ні в чому не уступає Samsung Galaxy S 3 а ціна набагато приємніша. Компанія в перспективі буде розширювати асортимент продуктів на цьому ринку і обов’язково буде вдосконалювати на розвивати свої концептуальні моделі. Виробництво наших планшетів та телефонів знаходиться в китайському місті Шеньчжень. Частина деталей до нашої техніки виготовляється на заводі Foxconn, де доречі виробляється частина продукції корпорації Apple http://ru.wikipedia.org/wiki/Foxconn
3. Ринок реклами – на цьому ринку в нашої компанії взагалі є унікальний проект - програма АdКash, яка стала проривом, своєрідною революцією на ринку мобільної реклами! Незалежний фінансовий портал Yahoo Finanse говорить про Adkash, як про глобальну рекламну площадку. http://finance.yahoo.com/news/adkash-now-downloaded-over-10-130200525.html

Цей проект має дуже великі перспективи розвитку та використання, оскільки дуже вигідний для рекламодавця за рахунок можливості подавати свою рекламу вузькій аудиторії людей, чи навіть давати рекламу локально в певному місті і має високій рівень ефективності самої реклами.

1. Ринок відновлюваних джерел енергії – На цьому ринку в компанії є великий і амбіційний проект побудови самої великої в світі електростанції, яка буде складатись із безлічі електростанцій невеликої потужності, що будуть розміщені в різних куточках світу – однак будуть з’єднані в єдине ціле за допомогою інтернету та спеціального програмного забезпечення. Подібний принцип поєднання всіх електростанцій планує реалізовувати уряд США.

 

– До речі, а як щодо перерахованих вами товарів? Ваш опонент розповідав, що цих товарів насправді ніде нема і ніхто їх ще не бачив.

– Ну ось у мене в руках наш планшет і телефон компанії. Як ви думаєте: я їх сам змайстрував? Он сидить наш Олег (показує в напрямі хлопця з аналогічним планшетом – А.С.), в якого точнісінько такий самий планшет. То звідки вони у нас, якщо цих товарів насправді нема?

Що стосується телефонів, то вони зараз проходять сертифікацію, а як можна сертифікувати щось неіснуюче?

 

– А як щодо пластикових карточок, на які вам нараховуються гроші? Ваш опонент заявляв, що їх ні в кого нема.

– Ну, це відверта брехня. Багато партнерів які долучились в нашу команду в грудні мають особисті іменні картки від банку Loyal, який обслуговував нашу компанію. Однак в січні мережа партнерів компанії настільки швидко почала збільшуватись, що банк не зміг справитись із цим напливом і наша компанія розірвала із ним контракт. Зараз керівництво компанії укладає угоду з новим банком і скоро будуть випускатись нові партнерські картки. Зрештою отримати зароблені кошти можна і іншим чином. До нашого інтернет бізнес кабінету можна приєднати любу картку любого банку світу і перевести свої гроші на неї Моя дружина – Голда Оксана яка теж є успішним партнером компанії – переводила кошти на свою картку Приватбанку, і так може зробити любий партнер компанії.

 

 

– Зараз дуже багато говорять про додаток Adkash. Є багато інформації в інтернеті, але розібратись в цьому всьому дуже важко. Чи не могли б ви більш детально розказати про цей проект.

– AdKash – це безкоштовна програма з доставки таргетованої реклами на мобільний телефон платформи Android. Під час того, як абонент отримує будь-який дзвінок, смс або ммс на екрані його мобільного телефону висвічується рекламна картинка, пропустивши яку можна підняти чи відхилити дзвінок. За кожен перегляд нараховується від 1 до 5 ти центів, в залежності від складності реклами. Максимально можна заробити 80 доларів в місяць, в середньому звичайно «заробітки» будуть менші – 20-40 доларів, однак це дозволить повністю покрити власні витрати на мобільний телефон, в декого навіть на морозиво залишитьсяJ.

Дана реклама оплачується відомими світовими брендами, а компанія AdKash ділиться певною частиною отриманих доходів з користувачами. У наші дні це вигідно, оскільки все більша кількість людей використовують смартфони в повсякденному житті. З цієї причини і з’явилася ідея застосування смартфонів з рекламною метою, оскільки аудиторія просто величезна і з кожним роком збільшується.

Якщо подивитися на цю можливість, як можливість заробляти кошти, то можливо брати участь у програмі в якості кінцевого користувача, так зв. Affiliate та бізнес-партнера компанії. Якщо говорити більш детально, то можливості кожного суттєво відрізняються.

Щоб виступати в ролі кінцевого користувача цієї програми, необхідно просто встановити безкоштовний додаток з Google play market, попередньо зареєструвавшись на одному з партнерських сайтів. Реєстрація також є безкоштовною. Далі ви можете за перегляд реклами на власному телефоні заробляти кошти які легко можна вивести на банківський рахунок.

Більші можливості заробляти на цьому проекті є в партнерів компанії та Affiliate. Партнер компанії – це людина яка купила франшизу компанії, Affiliate – це людина яка не купляла франшизу, однак купила в компанії сайт з інтернет магазином, технічну підтримку таких сайтів та їх обслуговування здійснює компанія. Вартість сайту - 39$, оплачується одноразово, хто стикався з виготовленням сайтів, розуміє що 39 доларів – мізерна сума для такого проекту.

Отож Affiliate який має власний сайт – може реєструвати за своїм посилання всіх бажаючих установити безкоштовну програму Adkash і допомагає їм її налаштувати та пояснює як все працює. В даному випадку діє загальновідома система реферальних зсилок, чи рефералів яка широко поширена в світі. За кожен установлений додаток Affiliate отримує одноразову виногороду а також отримає винагороду кожного тижня впродовж всього періоду поки залучені ним користувачі заробляють гроші за перегляд реклами. Таким чином оплативши всього 39 доларів людина може створити собі джерело невеликого пасивного доходу на безкоштовній програмі, плюс має можливість за допомогою свого інтернет магазину продавати всім бажаючим телефони, планшети та комунікативні пакети компанії.

Ще більш цікавими є можливості заробітку на цьому проекті партнерів компанії. Партнером компанії може стати людина, яка хоче стати фінансово незалежною, лояльно відноситься до компанії , має навики користування комп’ютером та мережею інтернет і знайде діючого партнера компанії, який візьме на себе відповідальність по її навчанні і введенні в бізнес. Крім того, для того щоб стати партнером компанії необхідно купити франшизу, що дає право представляти компанію та продавати її продукти. Франшиза компанії коштує 600 доларів США і включає розширений бізнес сайт, 2 пакети місячного користування комунікативними продуктами компанії ( місяць безлімітного VoIP зв’язку та програмне забезпечення для проведення відео конференцій для 32 чоловік з різноманітними додатковими функціями), 200 балів, які еквівалентні доларам США і можуть використовуватись для купівлі товарів компанії зі знижками і 10 веб-сайтів для Affiliate, кожен вартістю 39 доларів США. Тобто як ви можете порахувати оплачуючи ці гроші компанії – ви отримуєте набір продукції компанії, а також можливість будувати власну мережу партнерів та Affiliate, які в перспективі будуть приносити пасивний дохід.

Основна відмінність патнера компанії від Affiliate в тому, що партнер компанії будуючи мережу партнерів та власників інтернет-магазинів - Affiliate отримує відсоток від всього прибутку мережі а Affiliate такого відсотку від прибутку власної мережі не отримує.

Основна вигода партнерства в тому, що партнер побудувавши велику мережу отримує свій відсоток від продажі абсолютно від всіх товарів і послуг що є в компанії за винятком проекту по сонячній електростанції. Однак тільки на одному проекті Adkash можна вийти на серйозний місячний дохід.

Для прикладу, ви купили франшизу компанії і побудували власну мережу яка складається з 10 ти партнерів і 100 Affiliate. Після запуску останнього етапу проекту Adkash – тобто можливості всім бажаючим які безкоштовно установили програму отримувати гроші за перегляд реклами – кожен із ваших партнерів і Affiliate установив по 100 користувачам цю програму за місяць часу. Тобто в сумарній кількості в вашій мережі установлено 11000 безкоштовних додатків Adkash, кожен з яких приносить в мережу 0,20 центів щотижня, тобто сумарний дохід мережі в тиждень буде 2200 доларів США. Ви будете отримувати в середньому 10% від прибутку своєї мережі – тобто 220 доларів в тиждень 880 доларів в місяць пасивного доходу.

Як ви розумієте цей проект є дуже цікавим в фінансовому плані і дозволить добре заробити як компанії так і простим людям. Тому компанія дуже виважено приймає рішення відносно цього проекту.

Так, наприклад, оголошено про цей проект було вже давно – ще осіню минулого року. Перша тестова версія програмки появилась в листопаді. В березні компанія розпочала перші виплати по цьому проекту – за кожного партнера в моїй мережі в якого стоїть ця програмка мені уже декілька місяців виплачують один долар! І ось недавно розпочались довгоочікувані виплати за перегляд реклами.

Така розтягнутісь у часі пов’язана перш за все із складністю цього проекту, з тим, що необхідно детально відтестувати програму, продумати механізми боротьби із взломом із накручуванням трафіку, набрати достатню кількість рекламодавців і т д.

Наразі за перегляд реклами виплачують тільки партнерам, але дуже скоро розпочнуться виплати для Affiliate і потім для всіх бажаючих. В інтернеті вже є відео де наші партнери переводять перші долари на свій рахунок – ось одне із них http://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=AyQKY0J-oho

 

– Розкажіть детальніше про заробіток із сонячної енергії, який пропонує Wor(l)d GN?

–        Особливість цього проекту в тому, що компанія дала можливість простим людям долучитись до цієї великої справи – вкласти свої кошти в будівництво однієї чи декількох сонячних електростанцій і отримувати дохід від виробленої енергії. Знаємо, що у кожного в голові зразу виникає запитання – чому компанія пішла таким на перший погляд складним шляхом – залучення багатьох інвесторів, тоді як могла для такого проекту взяти гроші в банку чи залучити 2-3 потужних інвестори? Все пояснюється дуже просто. Оскільки компанія працює через сітку партнерів по всьому світі – то відповідно основною метою компанії на даному етапі розвитку є побудова і залучення нових партнерів, які б займались рекламою та просуванням проектів та товарів компанії. Тому, дати можливість партнерам вигідно вкласти кошти створивши чудове джерело пасивного доходу на 20 років (оскільки саме на такий термін укладається договір) – стратегічний хід – який дасть можливість притягнути багато людей з різних соціальних прошарків, які так чи інакше будуть брати участь в житті компанії, і будуть зацікавлені в тому щоб вона розвивалась. Отже, даючи можливість простим людям заробляти на виробленні чистої енергії – компанія потужно збільшує мережу своїх партнерів, чого б не сталось якщо б компанія залучила декілька великих інвесторів чи взяла кошти в банку. Мінімальна вартість однієї інвестиції – 1200 доларів США – це вартість однієї панелі з доставкою і роботою по установці та підключенні. Після запуску електростанції – кожному власнику панелі видається сертифікат – в якому вказано де стоїть його панель, серійний номер та інші дані. З моменту запуску електростанції кожного місяця на рахунок власника панелі нараховуються кошти за вироблену електроенергію. Також важливим моментом є те, що після року експлуатації, при бажанні власника продати свою панель – компанія зобов’язується її купити.

–        Детальніше про це можна прочитати на сайті http://www.powerclouds.com/ там можна знайти і всі супроводжуючі документи, дозвола та технічну документацію.

Такого роду проекти є низько ризиковими, оскільки є урядові пільгові програми які сприяють розвитку такого роду електростанцій. Наприклад в нас в Україні держава покриває половину витрат по будівництву сонячних електростанцій. Крім того, наша компанія будує електростанції виключно в країнах в яких низьке насичення цього ринку і високий зелений тариф. Тому ми можемо бути впевнені, що будемо отримувати хороший дохід. За підрахунками компанії наш прибуток буде становити від 15 до 20% від загальної суми в перші роки, в довгостроковій перспективі відсоток може суттєво збільшитись за рахунок того, що вартість електроенергії має стабільну тенденцію до зростання. Так наприклад в нашій країні з 2008 до 2013 року вартість електроенергії зросла на 100% !!! Звичайно – зелений тариф по якому купляється наша енергія є вищим ніж вартість електроенергії для звичайного споживача, і при великому насиченні галузі він може зменшуватись, однак навіть при зменшенні зеленого тарифу – зростання електроенергії перекриє його зниження і в другій половині строку договору в любому випадку ми будемо отримувати прибуток набагато більше ніж 20% річних. Крім цього, партнери які мають власні інвестиції в електростанції мають можливість отримати винагороду за продажу панелей. Наприклад, моя дружина Голда Оксана заробила уже близько 2000 доларів тільки з продажі сонячних панелей.

Ну і найприємнішим фактом в цьому проекті є те, що всі учасники цього проекту вносять таким простим способом вклад в збереження довкілля, адже одна куплена сонячна панель еквівалентна 112 посадженим деревам і запобігає викиду в атмосферу 4393 кг СО₂ !

 

- Той факт, що у вас багато недоброзичливців є свідченням того, що правда на боці Wor(l)d GN?

- Так, є багато компаній які бачать в нас конкурентів, оскільки люди масово переходять до нас з інших компаній і імовірно, що вони будуть всілякими способами пробувати «підпортити» нашу репутацію. Тому, ми надіємось на мудрість читачів, на те, що вони самостійно будуть шукати факти, щоб об’єктивно і виважено скласти свою власну думку.

 

Розмовляв Адам Стрижнюк

 

P.S. Дискусії не вийшло. Людина, яка до того кілька місяців тероризувала нас з вимогою написати критичний матеріал про Wor(l)d GMN, нас не підтримала, відмовившись від очної ставки зі своїм опонентом. Тому, шановні читачі, ми показали вам одну і другу сторону, а висновки робіть самі.

Почім (ж)лобстери для народу, або З лампочками для «обраних» не продешевили

Четвер, 27 червня 2013, 07:20

Красиво жити не заборониш... Особливо, якщо ти володієш владою, але з совістю якось не склалося. А ще якщо з тебе жлобство пре через край!

Ці роздуми викликані інформацією про закупівлю їжі для депутатів парламенту. Отож, на харчування народних обранців і співробітників парламенту, а також працівників Адміністрації Януковича в період з лютого по грудень 2012 року витратили понад 9 млн грн. За інформацією «Вісника державних закупівель», продукти купувалися для їдалень на вул. Банковій, 11 та вул. Шовковичній, 1.

Але справжній фурор викликав перелік продуктів харчування, закуплених Державним підприємством Державного управління справами з обслуговування офіційних заходів «Гарант-сервіс» на нещодавньому тендері. Отже, тримайтеся за стілець, дорогі читачі, які рахують копійки від зарплати до зарплати.

У числі придбаних страв містяться вельми екзотичні, а ціни на них воістину космічні:

лобстери – 340 грн за 1 кілограм;

осетрова ікра – 900 грн за 1 банку масою нетто 113 грамів;

живі устриці і кликач – 465 грн за 1 кг;

каре бараняче – 540 грн за 1 кг;

качача печінка – 465 грн за 1 кг.

Випивка за вишуканістю також не поступається закусці: депутатсько-чиновницький корпус вибрав для себе не якесь-там вульгарне «Советское шампанское», а «Вдову Кліко» за 618 грн за пляшку. З вод перевагу віддано «Боржомі» вартістю 8,81 грн за 1 пляшку. Хоча чому б не запастися нашою мінералкою – і дешевше буде, і вітчизняного виробника можна підтримати? Але головні питання: де у слуг народу совість і коли це жлобство за народний рахунок закінчиться? Адже переважна більшість депутатів і чиновників походять явно не з графів, а з робітників-селян (чим вони немало пишаються), а багато із них розпочинали свій «тернистий шлях» базарними торгашами чи рекетнею! Звідки ж така хвороблива пристрасть до розкошів, до бенкетів під час чуми?

Для порівняння: з 1 квітня цього року щомісячний прожитковий мінімум на одну людину відповідно до статті 12 Державного бюджету збільшено аж на 20 грн. і становить 1108 грн. Тобто якщо парочка слуг народу вирішить з’їсти на обід каре і запити пляшкою «Кліко», то це вийде дорожче за ту суму, яку вони встановили для виживання людей упродовж місяця.

Але це – ще не все. Якщо пригадуєте, минулого літа Україну шокувала ще одна «закупівельна» новина.

Як не відхрещувалися «завгоспи» Держуправління справами від інформації про закупівлю «золотих» ягід для їдалень ДУСі, з написаним чорним по білому у Віснику державних закупівель не посперечаєшся. А тут ще й керівник підприємства, в якого замовили заморські ягідки за космічними цінами, підтвердив: з цифрами ніхто нічого не наплутав...

Подробиці про «дорогоцінні» закупи для VIP-їдоків оприлюднило видання «Наші гроші». За його інформацією (з посиланням на Вісник державних закупівель), минулого літа ДУСівське підприємство «Гарант-сервіс» уклало угоду на купівлю імпортної малини по 672 гривні за кілограм, полуниці по 312 за кіло, черешні по 204 гривні, ожини по 576, порічок по 528...

У відповідь гендиректор «Гарант-сервісу» Тамара Козіянчук заявила, що поширена інформація неправдива, і навіть пригрозила «кривдникам» судом. «Переплутали з цією малиною. Такого взагалі не могло бути. Стільки могла коштувати упаковка, в якій кілька кілограмів. Потрібно перевірити, а потім говорити», – обурювалася Козіянчук.

Щоб розставити крапки над «і», журналісти поцікавилися ДУСівськими закупівлями у директора ТОВ «Хімконтракт» (того самого, з яким уклали угоду на поставку «дорогоцінних» ягід) Андрія Панченка. І той підтвердив інформацію про «золоту» малину. А на запитання, звідки така ціна, пожурив українських ягідників. Не вміють, мовляв, якісний товар забезпечити, ось і доводиться купувати «неукраїнське». «Це імпортна малина… На жаль, ми не навчились створювати умови, щоб наша виростала в ідеальному стані», – заявив Панченко в інтерв’ю ТВі. Цікаво, чи повторив би він це, стоячи не перед журналістом, а перед «бездарними» вітчизняними ягідниками?..

Однак і на цьому ми не можемо поставити крапку. Приклад найсвіжішого владного жлобства – лампоманія у Верховній Раді. Лише у жовтні минулого року депутати затарилися лампочками для парламентських офісів на 100 тисяч гривень. І бах – просвітління найшло: малувато, бачите, «світил» купили. На другу партію лампочок (а це – майже 16 тисяч штук) витягли з бюджету ще 169 тисяч гривень.

Народний рецепт задоволення – де темно, там приємно, у парламентському управлінні справами не визнають. Тільки навіщо їм стільки ламп, питається. Світлове шоу під парламентським куполом влаштувати збираються? Чи, може, вирішили на опаленні економити: лампами радівські приміщення обігрівати? А що – придбані «металогалогенки» для цього цілком згодяться. Вони не лише потужно світять, а ще й стільки тепла виділяють. Ось тільки ціна цих диво-ламп з економією аж ніяк не в’яжеться. Лише уявіть собі – 1902 гривні за штуку! Ілліч зі своєю лампочкою у Мавзолеї, мабуть, перевернувся...

А як же народ? – запитаєте ви. А що народ? Народ мовчить, бо благоденствує…

 

Адам Стрижнюк

В Україні 3400 учнів підвищили свій рівень фінансової грамотності на 20%

Вівторок, 25 червня 2013, 13:05

20 червня представники Програми розвитку фінансового сектору (USAID/FINREP-II) презентували результати експериментального всеукраїнського курсу “Фінансова грамотність”, що проводився з вересня 2012 року до травня 2013 року у 86 школах країни за підтримки та у співпраці з Національним банком України, Університетом банківської справи Національного банку України та Міністерством освіти і науки України.

До навчання за курсом “Фінансова грамотність” було залучено 3 400 учнів віком від 15 до 16 років з 18 регіонів країни. Завданням 85 спеціально підготовлених учителів було навчити дітей практичним аспектам фінансового планування, управління власними фінансами та відповідальній поведінці як споживачів фінансових послуг.

Навчальна програма за курсом “Фінансова грамотність” була розрахована на повний академічний рік (два семестри), а саме на 30 уроків, та складалася з чотирьох блоків: “Гроші і фінанси”, “Заощадження та інвестування”, “Запозичення”, “Страхування та власний бюджет”.

Учасники навчання могли використовувати спеціально створені матеріали, зокрема вчителі мали у своєму арсеналі навчальну програму для 10 класу “Фінансова грамотність: посібник для вчителя”, учні – “Фінансова грамотність: посібник”, “Фінансова грамотність: робочий зошит”, он-лайн матеріали.

“Пілотний проект з упровадження курсу “Фінансова грамотність” перевершив усі наші очікування. Він значно вплинув на рівень знань учнів, який після вивчення курсу підвищився на 20 процентних пунктів – з 45% до 65%”, – розповів міжнародний експерт з фінансової грамотності Програми розвитку фінансового сектору (USAID/FINREP-II) Роберт Бонд.

У Національному банку України підтверджують, що фінансова грамотність населення будь-якої країни є невід’ємною складовою ефективності захисту прав споживачів фінансових послуг та основою фінансової незалежності держави.

“Навчання в школах фінансовій грамотності є пріоритетним заходом з підвищення фінансової грамотності населення України. Тим більше, що діти легше та швидше сприймають інформацію. До того ж фінансове виховання має довгостроковий ефект і в перспективі дозволить одночасно глобально змінити свідомість цілого покоління громадян, – зазначив заступник директора Генерального департаменту грошово-кредитної політики Національного банку України Олександр Арсенюк. – Для нас очевидним є вдалий досвід упровадження курсу “Фінансова грамотність”, а висока зацікавленість з боку викладачів спонукає нас до збільшення охоплення вікових категорій школярів та створення інтегрованого курсу фінансової грамотності для всіх рівнів середньої школи. До речі, ми вже звернулися до Міністерства освіти і науки України з пропозицією проведення занять із фінансової грамотності в літніх дитячих таборах”.

Нагадаємо, що Національний банк України реалізує План заходів з підвищення рівня фінансової грамотності населення України на 2013 рік, створений як складова частина Національної стратегії захисту прав споживачів фінансових послуг. Цим планом передбачається реалізація низки масштабних просвітницьких проектів, орієнтованих на різні верстви населення, за участі та підтримки партнерів Національного банку України.

Коли країною правлять заочники Де і як навчалася наша влада?

Середа, 19 червня 2013, 10:17

Горобець і соловей одну консерваторію закінчували – тільки один заочно, а другий – стаціонарно. Ця стара сентенція може й дотепна, проте далеко не щоразу вірна. І взагалі, освіта – це не завжди те, що тобі дають у певному навчальному закладі. Переважно це те, що ти сам спроможний узяти. Звісно, у межах обсягу того, що дають.

Які знання та навички насправді потрібні сьогоднішньому (та й учорашньому, й позавчорашньому) управлінцеві нижчого, вищого й найвищого щабля? Головне – уміти давати вказівки, керувати, по-російськи «руководить – руками водить». Ну й, звісно ж, контролювати, як підлеглі виконують отримані вказівки.

Часом спадає химерна думка – а як вони там насправді, в глибині своїх кабінетів, сприймають нас, наше щоденне життя? Мабуть, вони на нас ображаються, сердяться. Аякже. Наша навіть мінімальна активність у спробах контролю їхньої діяльності їм дуж-же не подобається. Є в них на цей випадок такий невідпорний аргумент – «працювати не дають». Їхнє уявлення про цей процес дуже відрізняється від нашого: вони працюють, горлаючи в телефон (або й напряму, в очі) на підлеглих, а вечорами, у колі друзів та рідні, розповідають про те, як їм важко. Які нетямущі підлеглі, який поганий, лінивий, капосний у них народ. Себто – ми з вами.

Що ж – вони на це вчилися. Їхні дисертації, якщо не засекречені, ще можна відшукати десь у архівах. Теми тих праць різноманітно-одноманітні – усе про підвищення врожайності, надоїв, виплавки чавуну. Звісно ж, завдяки використанню найпередовішого у світі вчення. І вони й надалі, свідомо чи несвідомо, використовують те вчення у своїй повсякденній діяльності. Чи ж не тому ми двадцять років незалежні, а ще досі живемо в совку? Це ж подумати тільки: саме ці люди, ці шкільні трієчники, університетські заочники керують нашою економікою, впливають на розвиток нашого суспільства. І їхня свідомість визначає наше з вами буття!?

Що закінчували нинішні державні мужі, керівники понад сорокамільйонної країни у центрі Європи, де і на кого вчилися? Відповіді на ці запитання можна знайти в офіційних біографіях українських політиків. Традиційно у графі «Освіта» вони вказують назву ВНЗ і роки навчання. І тут ми вирішили зупинитись, аби проаналізувати: коли вони здобували свою першу або ж єдину вищу освіту і як?

Дослідивши назви їхніх дипломів, мимоволі доходиш висновку: нарешті дідусь Ленін, якщо він тепер живе на небесах і все бачить, може бути задоволений – його тезу про будь-яку кухарку, яка здатна керувати державою, цілковито і переконливо підтвердили українські політики.

Серед них є: журналісти й футболісти, фізкультурники й артисти, вчителі та кадебісти, шахтарі й економісти, медики та юристи, аграрії та історики. Переважна більшість можновладців навчалася в УРСР, дисертації захищали теж «вдома». Із теперішніх народних депутатів єдиний Віктор Пинзеник (диплом Львівського державного університету імені Івана Франка) захистив свою дисертацію у Московському державному університеті імені Михайла Ломоносова. Але при владі людей із солідними дипломами – одиниці!

 

Авторитет із дипломом

Багато українських політиків вибрались, як-то кажуть, «із грязі в князі», але найбільший капітал зумів заробити вихідець із бідної шахтарської родини, а нині, за версією журналу Wprost, власник 19 мільярдів доларів та футбольного клубу «Шахтар» Рінат Ахметов. Про те, що в школі він навчався не відмінно, дав зрозуміти сам бізнесмен, коли в одній із газет зізнався: «Я коли приїхав у мою школу, мої вчителі почали мені казати, як я добре вчився. Я їм одразу сказав, щоб вони не розвивали думку – навчався я погано». До того ж Рінат Леонідович колись був... хуліганом. «А хто ним у дитинстві не був? Навіть відмінники бешкетували. Бо кого дівчата в школі любили? Хуліганів», – продовжив він.

Після закінчення школи Ахметов вступає до Донецького держуніверситету і на початку 90-х його закінчує, пише у своєму дослідженні «Рінат Ахметов: історія українського Графа Монте-Крісто» відомий політолог Кость Бондаренко. Отже, школу юний Ахметов закінчив у 1983 році. Коли майбутній олігарх вступив до університету, хто були його імениті однокурсники і якою, наприклад, була тема його дипломної роботи, у відкритих джерелах ніде не написано. Майбутній мільярдер з дипломом економіста якось так відповів на запитання анкети: «Чим ви займалися у 1991 році? – Рятував тяжко хворого брата». Окрім цього, на той самий час припадають і перші, не зовсім вдалі кроки Ахметова в бізнесі, про що розповідав сам олігарх. «Це було на початку 90-х. Був там такий бізнес. У мене це вийшло випадково. Зовсім не плануючи отримати суперприбуток, ми купили підприємство, але не знали, що з ним робити. Продати його ми змогли, але в країні почалася інфляція, і в результаті ми продали це підприємство за зовсім інші гроші».

Після того, як Рінат Леонідович, за визначенням журналу «Корреспондент», «командував кримінальною армією Аліка Грека» (президента футбольного клубу «Шахтар» і засновника фірми «Люкс» Ахата Брагіна на прізвисько Алік Грек підірвали восени 1995 року на стадіоні під час футбольного матчу – А.С.), після загибелі останнього йому довелося думати про свій новий імідж. Саме з того часу Ахметов став одним із найвпливовіших людей Донбасу.

 

Стежиною Леніна

Не менш цікавою є освіта іншого вихідця з Донбасу, улюбленця «синього майдану» Віктора Януковича. На офіційному сайті Президента розповідається, що Віктор Федорович закінчив Донецький політехнічний інститут (нині Донецький державний технічний університет) за фахом «інженер-механік», а також – Українську академію зовнішньої торгівлі, та є магістром міжнародного права, доктором економічних наук, професором, дійсним членом Академії економічних наук України, членом Президії Національної академії наук України.

Роки навчання в університетах також скромно не вказані. Проте з сайту відомо, що трудову діяльність Янукович-старший розпочав у 1969 році. А ось під час минулорічного спілкування з журналістами у себе на дачі Віктор Федорович розчулився і розповів, що познайомився з майбутньою дружиною у 1969 році. «У 70-му я потрапив до в’язниці, вона мене чекала, звільнився у 72-му. Й одразу після цього через 2 місяці одружився», – привідкрив завісу над своїм минулим Янукович.

Інтернет-сайт grani.kiev.ua свого часу детально описав молоді роки нинішнього Президента. Наприклад, видання стверджує, що Віктора Федоровича у 1967 році відрахували з Єнакіївського гірничого технікуму за «участь у скоєнні злочину», і що поновився він у цьому навчальному закладі лише у 1973 році, а вже наступного року вступив на заочне відділення Донецького політехнічного інституту. А ось наукову дисертацію на звання доктора економічних наук Януковичу писали співробітники Інституту економіко-правових досліджень Академії наук України, стверджує автор статті. Крім цього, Віктор Янукович якось обмовився, буцімто він є академіком Каліфорнійської міжнародної академії наук, освіти, індустрії та мистецтв. Згодом виявилося – такої в природі взагалі не існує.

 

«Американський пиріг»

З університетським дипломом екс-міністра юстиції Романа Зварича взагалі виник справжній скандал. Про нього говорила вся країна! Коли Роман Михайлович уперше став міністром в уряді Юлії Тимошенко, преса заговорила про те, що американський українець не лише не є доктором наук (як було вказано у його автобіографії), а й не має диплома ні Колумбійського (про це теж заявлено в біографії), ні будь-якого іншого американського університету. Цікаво, що пізніше Зварич стверджував: вищу освіту він має, але «місцем навчання» в офіційній біографії назвав Манхеттенський коледж, а посаду «асистент професора філософії Колумбійського університету» вписав у розділ «трудова діяльність».

 

Кавалер-заочник

На офіційному сайті Верховної Ради у біографії Голови парламенту не вказано, якого року він закінчив свій вищий навчальний заклад. Але написано, що Володимир Рибак розпочав трудову діяльність у 1966 році (коли йому було 20 років) після закінчення Ясинуватського будівельного технікуму на Донеччині. Одразу пішов в армію, а далі – знову працював. У 1968-1975 роках майбутній політик працював майстром, начальником виробничо-технічного відділу в будівельних управліннях Донецька.

Натомість сайт «Вікіпедія» таки наводить 1973-й як рік закінчення Донецького державного університету Володимиром Васильовичем, якому на той час було 27 років. Економіст, спеціаліст із планування, який гриз граніт науки без відриву від виробництва, в результаті став доктором, професором, заслуженим будівельником та повним кавалером ордена «За заслуги» і решти державних нагород.

 

Як у них?

Право претендувати на високу державну посаду, приміром, у Франції, дає диплом Вищої школи управління (Ecole deʼAdministration). Практично всі президенти Франції та багато міністрів закінчують цей вищий навчальний заклад.

У консервативній Великій Британії немає жодних формальних обмежень щодо рівня освіти для людини, яка претендує на посаду прем’єр-міністра країни, міністра чи члена парламенту. Щоправда, є одне «але» – неформально, за усталеною в державі традицією, людину без диплома, наприклад, Гарварду, ніхто ніколи й нікуди не обере. І крапка.

У нас же, як бачимо, головне – не освіта і не знання, головне – «связі». А те, що від цього страждає вся багатомільйонна країна – … Словом, ви зрозуміли.

 

Адам Стрижнюк

У драмтеатрі – відкриття нового театрального сезону: тернопільське турне «хмельницького базару»

Середа, 19 червня 2013, 10:07

До останнього часу я ще дивувався, чому в Тернополі як гриби після дощу виростають торгово-розважальні центри, але ніяк ось уже двадцять років не можуть добудувати обласну наукову бібліотеку. Думалося, що вся причина в тому, що тернопільська інтелігенція – не при владі. Що при владі у нас – ті, які школи закінчували або за другим разом, або в кращому випадку посередніми трієчниками, а тому їм до бібліотек, як мені до стану розвитку монгольської космонавтики. Але зараз в моїй голові все стало на свої місця. Виявляється, у Тернополі немає інтелігенції. Точніше, ті, які себе називають інтелігенцією і вважаються такими через свій фах – давно перестали бути інтелігентними, перетворившись на комп’ютери «купи-продай».

Думаю, минулого тижня не одного тернополянина шокувало відкриття виставки-ярмарку товарів легкої промисловості у… Тернопільському академічному драматичному театрі імені Тараса Шевченка. Чого там тільки не продавали – від дешевої нижньої білизни та одягу до продуктів і лікарських трав. Складалося враження, що це якесь всеукраїнське турне «хмельницького базару».

Кореспондент одного з тернопільських Інтернет-сайтів запитав директора театру Бориса Репку про таку оказію, на що почув: «Я можу все! І я маю право на все! Я така людина!».

І що тут скажеш? Якщо вже директор драмтеатру, інтелігент за визначенням, вважає перетворення культурного серця Тернополя на центральний базар чимось самозрозумілим і виправданим, то…

Але виникає запитання. Тернопільський академічний драматичний театр ім. Т.Шевченка є комунальним закладом обласної ради. Чи давала обласна рада «добро» на це «відкриття театрального сезону»?

До речі, декілька років тому подібний «інтелігентний вчинок» здійснив тодішній мер Тернополя Роман Заставний. Навесні 2009-го він видав дозвіл на розташування в самому центрі Тернополя торгових наметів з різноманітним крамом: одягом, взуттям, косметикою.

Та повернемося до сучасності: уявіть собі, що думали про Тернопіль люди, які минулого тижня на кілька хвилин вискочили з поїзда, щоби полюбуватися нашим містом? Та ці «ночнушки і носочки» радянського зразка, які розпродували на ярмарку, мабуть, ще довго снитимуться і їм, і тернополянам у страхітливих снах.

 

Адам Стрижнюк

Пірсинг і тату: чи варто сідати на голку

Четвер, 13 червня 2013, 06:56

Для особливо бажаючих виділитись рекомендується пірсинг у вигляді цвяха 2-сотки упоперек голови зліва направо. Найближчий салон краси – в місцевого коваля.

(Анекдот)

 

У людині має бути все прекрасне: і обличчя, й одяг,... і пірсинг, і тату. Саме такої думки дотримується сьогодні більшість молоді, щодня перетворюючи своє тіло на кольорове решето.

Виграти в суперечці на тему, що таке видозміна тіла – вид сучасного мистецтва чи психічного розладу, практично неможливо. Адже татуювання і пірсинг з’явилися не вчора і не на порожньому місці. І заявити, наприклад, жителеві давньої епохи, що захищатися таким способом від злих духів – це аморально, язик не повернеться. Що вже говорити про великих людей – принцесу Діану, Альберта Ейнштейна, Миколу ІІ та інших, які, будучи носіями тілесних розписів, увійшли в історію без епітетів «вульгарний» або «хворий на голову».

Але сьогодні, на відміну від колишніх «поважних» причин на зразок знаку соціальної належності, частини релігійних чи філософських переконань тощо, тілесні видозміни мають більшою мірою несвідомий характер. Мода, псевдоповага навколишніх, які вважають це «крутим і сміливим учинком», бажання виділитися таким способом, коли розумових здібностей на це вже бракує... Дуже маленький відсоток справді розуміє свої дії і довго думає перед ухваленням важливого рішення.

А думати справді є над чим. Адже вже завтра ваш атеїзм може програти гармонійному християнству, розгульне життя перетвориться на домашній комфорт, а кохана людина стане найненависнішою. Ніхто не залишається колишнім, і тільки наше тіло завжди нагадуватиме нам про помилки пройденого етапу, про які ми так часто бажаємо забути. Адже навіть слово, хоч і не горобець, інколи впіймати можна. А от забрати сліди деяких натільних прикрас – не завжди. Маленька дірочка в мочці вуха, звичайно, заросте без сережки. В інших же випадках вас очікують темні плями по тілу від колишніх проколів, локшина замість вух від «тунелів» і в’ялі, розтягнуті, вицвілі візерунки по тілу. У разі спеціальних процедур, які мають намір вас «очистити», наприклад, від тату, ви втратите купу грошей. Натомість – навряд чи отримаєте ідеальну шкіру: на вас залишиться або бліда копія колишнього зображення, або шматочок пересадженої з п’ятої точки шкіри, або колишня картинка, але з «непередбаченими обставинами».

Одним із найбільш спірних питань досі залишається вплив тілесних втручань на здоров’я людини. Багато вчених переконані, що татуювання, наприклад, можуть призвести до зростання онкологічних захворювань і дерматитів. Недотримання норм гігієни і безпеки під час створення тату, пірсингу та іншого загрожує СНІДом, гепатитом, правцем, алергійними запаленнями шкіри.

До речі, два тижні тому у професійному київському косметичному салоні брат мого знайомого саме підхопив гепатит B i D, роблячи пірсинг. Зараз лежить у лікарні, витрачаючи щодня шалені кошти на лікування.

Загалом будь-яка видозміна тіла становить ризик і для здорових людей. Татуювання, наприклад, небезпечне своїм чорнилом. І екзема – не найстрашніший діагноз у цьому разі. Адже чорнило, потрапляючи в лімфатичні судини і закупорюючи їх, позбавляє природного захисту найближчі до місця нанесення органи. Таке ослаблення місцевого імунітету залишається назавжди.

Що стосується пірсингу, то тут ризик насамперед полягає у величезній кількості небезпечних точок на наших тілах. Ті, хто став жертвою власної точкової географії, з ностальгією сьогодні згадує свій гарний зір, слух, м’язи обличчя, які правильно працювали до проколів на вухах, бровах, носах; здорові груди без раку молочної залози до проколотих сосків і багато чого іншого.

Крім того, інколи здається, що сама природа бореться з перекручуванням природності тіла. То блискавка вразить у пусету на язиці, після чого в найкращому разі не доведеться розмовляти довгий час, то зимовий холод відморозить вуха з металевими «тунелями» всередині, і, як результат, – мочкообрізання...

Незважаючи на таку кількість негативних сторін, прихильники тіловтручань доводять користь такого неоднозначного виду мистецтва. Мовляв, це банальна спроба творчого самовираження. Інколи говорять, що тату і пірсинг – це самоагресія, тобто агресія, переведена з іншого об’єкта на своє тіло з метою зменшення негативних переживань. Іншими словами, нехай краще людина нищить своє тіло, ніж становить загрозу для навколишніх чи застосовує жорсткіші способи агресії до себе, аж до суїциду.

 

Коментар психолога

Мар’яна Волянська, психолог:

– Люди, які полюбляють нестандартний одяг, нетрадиційні зачіски, колір волосся, татуювання та пірсинг, від народження схильні до демонстративності.

До таких експериментів із зовнішнім виглядом їх підштовхують приховані комплекси та невпевненість у собі. Часто ці люди не можуть виділитися своїми внутрішніми якостями (наприклад, знаннями або інтелектом), тому прагнуть до зовнішніх особливостей.

Нерідко до цього причетні проблеми з батьками: якщо мама з татом дитину постійно критикували та були нею незадоволені, то, вирвавшись з-під їхньої опіки, вона починає поводитися всупереч загальноприйнятим нормам.

Ну і неможливо не згадати ще такий узагальнюючий момент: люди бояться залишитись наодинці із собою, своєю совістю, думками. Вони включають голосно музику або телевізор, сідають біля комп’ютера і шукають співрозмовника у соціальних мережах, тільки щоб не залишитись у повній самоті. Ми настільки боїмося самоти, що вже не знаємо як себе проявити, що ще придумати для свого тіла, зовнішності, щоб привернути увагу оточуючих. Людина через ексклюзивний одяг, через татуювання і пірсинг просто кричить світові: «Подивись на мене, почуй мене!». Навіть той, хто здається надмірно мовчазним, дуже хоче, щоб його почули. Якщо ж не чують і не бачать – починаються крайнощі на зразок пірсингу й тату.

 

Проколювання в Тернополі! Що? Скільки?

Вухо (одне) – 120 грн.,

Два вуха, за принципом – гуртом дешевше – 180 грн.,

Ніс – 200 грн.,

Губа – 200 грн.,

Брова – 200 грн.,

Пупець – від 200 грн. (в залежності від вибраного виробу),

Язик – 300-400 грн.,

Інтимний пірсинг – 700-800 грн.

 

Адам Стрижнюк

Криза так і не навчила тернополян грамотно економити

Четвер, 13 червня 2013, 06:56

Після кризи тернополяни почали масово втрачати роботу. Нову шукають не один місяць. А коли знаходять, у більшості випадків працюють «на пташиних правах» – з ненормованим графіком, без відпустки і лікарняних, за мінімальну зарплату...

Ми проаналізували перелік речей та послуг, на яких часто економлять тернополяни. Способи популярні, але... безглузді.

 

До перукарні – ні ногою

Чоловіча стрижка в Тернополі коштує у середньому 25-30 гривень; жіноча – 50-70. Навідуватися до перукаря треба як мінімум раз на один-два місяці. Тому тернополяни стрижуться у знайомих або намагаються самотужки впорядкувати безлад на голові. Бабусі стрижуть онучків, дружини – чоловіків... Як таку самодіяльність оцінить оточення (а тим більше потенційний роботодавець), складно спрогнозувати.

 

І швець, і жнець, і на дуді грець...

На чому тільки не економлять представники малого бізнесу, аби вижити! Наприклад, відмовляються від послуг юриста і бухгалтера. Але так чинять лише недалекозорі підприємці. Дешевше утримувати дві штатні одиниці, ніж кожного місяця платити нові штрафи.

 

Собі ж дорожче...

Дехто, щоб зекономити, по кілька разів використовує одноразові речі – пластиковий посуд, зубочистки, вушні палички, презервативи (і таке буває!)... Та лікування наслідків такої ощадливості коштує дорожче.

 

Скупий платить двічі

«Я не такий багатий, щоб купувати дешеві речі», – люблять повторювати британці. В тернополян – інша ментальність. Їх легко спокусити туфлями за 100 гривень. І не біда, що черевики й сезон не проносяться.

Наша порада: хочете зекономити – купуйте якісне взуття на розпродажах. Також ніколи не купуйте: дешевих засобів особистої гігієни (зубної пасти, мила, шампуню тощо) – щоб не ризикувати своїм здоров’ям; алкоголь (щоб не піти на той світ); одяг, який плануєте носити щодня (таке вбрання мусить витримати багаторазове прання); електроприлади (холодильник, посудомийну і пральну машини – краще заплатити більше за прилади економ-класу, ніж потім роками переплачувати за електроенергію). Не купуйте підробок відомих брендів. Ввести народ в оману не вдасться: Nokla – це вам не Nokia, Hike – не Nike, Daiads – не Adidas, Fuma – не Puma, Docha&Cabanov – не Dolce&Gabbana, а PenesamiG – не Panasonic. Виглядають такі штамповки жалюгідно. Крім того, підробки (особливо побутова техніка) швидко виходять з ладу. І тоді вам доведеться або витрачатися на ремонт, або знову йти на закупи.

Про запас і оптом. Якщо купите не дві пачки масла, а десять, є шанс, що ви або з’їсте більше (а це вплине на вашу вагу), або викинете масло у смітник. У гонитві за економією можна й прогадати і придбати те, що не буде довго зберігатися. Найгірше, коли люди починають скуповувати «акційний» алкоголь, цигарки чи ліки – так і віку собі можна вкоротити.

 

Не сниться їм берег турецький...

Один з найгірших способів зекономити улітку – відмовитися від повноцінного відпочинку. «Який сенс витрачатися на путівку? Краще нову «стінку» у вітальню куплю», – думає людина. І сидить у чотирьох стінах «в обнімку» з меблями. А краще б у цей час валялася на пляжі і насолоджувалася шумом прибою.

 

Адам Стрижнюк

Із чого ніколи не сповідаються тернополяни

Четвер, 13 червня 2013, 06:55

Маю більш ніж десятилітній досвід священичого служіння. Ніколи не думав, скільки за цей час висповідав людей. Напевно, сьогодні ця цифра вимірюється тисячами. Тисячі сповідей, сотні тисяч слів, якими люди описують свої гріхи, інколи на інших мовах. Але якось нещодавно спіймав себе на думці, що є гріхи, які трапляються в людському житті, однак на які майже ніхто не звертає уваги. Натомість вони деформують наше суспільство і мають далекосяжні наслідки. Хтось навчився маскувати ці гріхи під чесноти, а хтось перестав на них звертати увагу зовсім. Хтось думає, що якщо це поширене явище, то й перестає мати ознаки гріха.

Видавати таємницю сповіді для священика є дуже тяжким гріхом. Тому я буду настільки обережним, що розповім вам те, чого на сповіді ніколи не чув. Наприклад, я ніколи не чув на сповіді про такий гріх, як засмічування навколишнього середовища. У мене ніколи не сповідалася людина, яка б згадала про те, що після пікніка не прибрала після себе, або хтось, хто визнав, що вивіз своє сміття до лісу чи річки. Мені у сповідальниці ніколи не траплялися люди, які вбивали рибу струмом, тротилом чи в інший варварський спосіб. Я не стикався ніколи із людиною, яка б посповідалася, що вирубує ліс без чийогось на це дозволу.

У мене ніколи не сповідався директор школи, що за гроші влаштовує вчителя на роботу чи надає йому додаткові години. Ніколи не сповідався лікар, який вимагає гроші, щоб прийняти пологи. Ніколи не сповідався батько, який за гроші влаштовує сина на роботу. Так само даішники-хабарники мені чомусь не попадалися.

У мене ніколи ще не сповідався чоловік, який не знайшов потрібних слів, щоб підтримати дружину, яка стояла перед вибором зробити аборт чи ні. Хоча, і ті чоловіки, які відверто примушували дружину чи свою дівчину робити аборт, не сповідалися ніколи. З іншого боку, пари, які отримали дитину з пробірки, прирікши десятки ембріонів на смерть або заморозку, ніколи не сповідалися також.

З чого ще люди не сповідаються? Майже ніколи не сповідаються із того, що стають приводом для гріха в інших людей через свій поганий приклад. Не сповідаються із того, що мовчали, коли бачили гріх, ніколи не сповідалися батьки, які толерують статеве співжиття своїх дітей до шлюбу. Не сповідалися ще дуже багато людей… Чи ж посповідаються?

о.Олег Кобеля (УГКЦ)

Прихована війна між «вибраними» і «рабами»: на чиєму ви боці?

Четвер, 13 червня 2013, 06:54

Засновник Microsoft і один із найбагатших людей на планеті Білл Гейтс має імідж добродушного філантропа. Використовуючи мільярди доларів через свій (звільнений від оподаткування) «Фонд Білла і Мелінди Гейтс», він займається вирішенням проблем захворювань і браку продовольства в Африці, а також бореться з бідністю. Однак на недавній конференції в Каліфорнії Гейтс відкрив завісу над майже невідомим аспектом своєї благодійності – зниженням чисельності населення...

Він згадав про це на закритій конференції в Лонг-Біч (Каліфорнія) у своїй промові Innovating to zero! («Оновлюючись до нуля!»). Поряд з абсурдною з точки зору науки пропозицією про штучне скорочення викидів CO2 в усьому світі до нуля до 2050 року, приблизно на четвертій хвилині своєї промови Гейтс заявив: «У світі сьогодні 6,8 млрд. чоловік. Це число незабаром зросте приблизно до 9 мільярдів. Тепер, якщо ми проведемо велику роботу з новими вакцинами, охороною здоров’я, послугами у сфері репродуктивного здоров’я, нам вдасться скоротити це населення, можливо, на 10 або 15 відсотків».

Коли я вперше про це прочитав, то подумалось, що хтось видав «на гора» чергову серію міфів про «всесвітню змову». Але Інтернет – це не тільки тексти. Всесвітня мережа дає змогу переглядати також і відеоматеріали. Тож яким було моє здивування, коли виявилося, що на сайті www.ted.com/talks/bill_gates.html міститься відеозапис цієї промови Гейтса. На жаль, він дійсно сказав те, про що написано вище.

Якщо «на хлопський розум», то один із найвпливовіших людей у світі чітко заявив, що очікує на розробку вакцин, які будуть використовуватися для скорочення приросту населення.

Невеличка ремарка: коли Білл Гейтс говорить про вакцини, він знає, про що бесідує. У січні 2010 року на Всесвітньому економічному форумі в Давосі Гейтс оголосив, що упродовж наступного десятиліття його Фонд виділить $10 млрд (!) на розробку і доставку нових вакцин для дітей у країнах, що розвиваються.

До слова, «Фонд Білла і Мелінди Гейтс» є членом-засновником Альянсу ГАВІ (Глобальний альянс з вакцинації та імунізації) у партнерстві зі Світовим банком, ВООЗ та виробниками вакцин. Мета ГАВІ – вакцинація кожної новонародженої дитини у світі.

Сьогодні це виглядає як благородна благодійна допомога від мільярдера, який чесним шляхом заробив свої статки. Але проблема в тому, що індустрія вакцин неодноразово була спіймана за руку на приховуванні небезпечних наслідків для здоров’я вакцинованих. Лишень в Україні можна згадати не один десяток таких випадків. І це ті, про які говорили ЗМІ. А скільки таких, про які ніхто не говорить? Отож не дивно, що зараз чимало аналітиків вважають, що справжня мета вакцинації в тому, щоб послабити людей і зробити їх ще більш сприйнятливими до хвороб та передчасної смерті.

Трішки історії

NSSM200 (National Security Study Memorandum 200: Implications of Worldwide Population Growth for US Security and Overseas Interests) – так називається звіт Агентства Національної Безпеки Сполучених Штатів під керівництвом Генрі Кіссінджера від 10 грудня 1974 року. Цей документ був підписаний американським президентом Геральдом Фордом у листопаді 1975 року. Будучи спершу втаємниченим, він був розсекречений і потрапив до рук дослідників лише на початку 90-х.

Основною тезою звіту називалося зростання кількості населення в найменш розвинених країнах, що нібито становить загрозу для безпеки США, оскільки «це може призвести до масових заворушень і політичної нестабільності в країнах з високим потенціалом економічного розвитку». Тому в документі було чітко окреслене завдання: усіма силами впроваджувати заходи з контролю над народжуваністю у світі і з цією метою максимально популяризувати використання контрацепції та абортивних практик.

Аналогія з фільмом

У четвертому сезоні серіалу «Зоряні брами» є серія, яка називається «2010». У цій серії раса «Ашен» укладає мир із землянами і в рамках договору передає нам свої передові медичні технології. Результатом цього стає зникнення хвороб на планеті. Люди отримують довге життя. Це – позитивний ефект від «вакцини», яку прибульці принесли на Землю. Побічний ефект цієї дивної «вакцини» – безпліддя, і люди надто пізно розуміють, що «Ашен» будують довгостроковий план з захоплення нашого світу і перетворення його у фермерські угіддя, що буде дуже легко зробити, коли всі люди помруть.

Та сама аналогія випливає, коли згадати про висловлювання Гейтса та про офіційний документ США NSSM200. Словом, є у світі група «вибраних», яка поставила собі за мету скорочення населення планети до «керованого рівня».

До речі, не так давно ООН опублікувала програму з уповільнення зростання чисельності населення. Вона називається «Програма дій Міжнародної конференції з народонаселення і розвитку». У цьому документі пропагуються переваги «переходу до низького рівня народжуваності».

 

Від теорії – до практики: наука регресує?

Будь-який документ, ким би він не був підписаний, і будь-яка заява, ким би вона не була виголошена – це тільки «благі наміри», це «побажання». Оскільки ж не завжди до цих побажань дослуховуються, доводиться йти на крайнощі. Про першу крайність ми вже говорили – вакцини. Однак продовжимо медичну тематику.

За недавньою статистикою, від нелегальних медичних препаратів і наркотиків гине понад 37000 американців на рік. Рецептурні препарати зі своїми побічними ефектами вбивають майже 100000 чоловік на рік тільки в США. Але це – «квіточки». Справжні «ягідки» почнуться, коли ми поставимо собі два простенькі запитання.

1) Звідки взявся на планеті, починаючи з 80-років минулого століття, вірус імунодефіциту (СНІД), якщо до того його ніхто й ніде не реєстрував?

2) Як таке можливе, що провідний науковий авангард найбільших університетів світу досі не спромігся виготовити вакцини від онкологічних захворювань (раку)?

Так, нам будуть і далі торочити, що ці недуги – надзвичайно складні, що все не так просто з дослідженнями… Але ж ми з вами не живемо в часи Середньовіччя. Ми літаємо на Місяць і досліджуємо Сонячну систему, але от із двома хворобами ну ніяк не можемо впоратися. То ми не можемо, чи хтось не хоче?

 

Контрацепція і аборти

У використанні контрацептивних засобів немає нічого поганого. Людина задовольняє один зі своїх інстинктів тоді, коли цього хоче, і без «поганих наслідків» у вигляді зачаття непланованої дитини. Це називається «вільною любов’ю» – люблю коли хочу і кого хочу. Але… «вільна любов» – це безвідповідальна любов. Тому що я, використовуючи її, добровільно відмовляюся від можливої відповідальності за життя потенційної дитини. А безвідповідальний чоловік – це егоїстичний чоловік. Це людина, яка думає тільки про себе, про свою вигоду. Чи прагнутиме така людина продовження свого роду? Навіщо? Адже так добре бути самому, люблячи і дбаючи тільки про себе. Гейтс і компанія про це добре знають, тому у засновника Microsoft троє дітей, а нас він переконує утриматися. Причому зауважте, як звучить споживацька аргументація: спершу заробіть грошей, купіть квартиру, машину, а вже тоді думайте про потомство. Бо ж не годиться «множити бідність» (улюблений вираз популяризаторів контрацепції). Цікаво, скільки таких контрацептивних поціновувачів жили б сьогодні в Україні, якби на початку ХХ століття в українських селах – надзвичайно бідних і безперспективних – масово застосовували контрацептиви?

Що ж стосується абортів, то головне завдання «вибраних» – це переконати нас у тому, що людський ембріон – це ще не людина. І тоді на наслідки довго очікувати не доведеться.

До речі, прикметна деталь: Міжнародний валютний фонд – один з основних світових кредиторів – співпрацює тільки з тими країнами, в яких на законодавчому рівні закріплено право жінки на аборт. Чи ж не дивно?

 

Популяризація гомосексуалізму

Скажіть, як таке можливе, щоб 2% від усього населення Землі, які заявляють про свою нетрадиційну сексуальну орієнтацію, могли впливати на життя решти 98%? Адже зараз який фільм не включиш, яку замітку не прочитаєш – всюди йде відверте пропагування неприродних сексуальних контактів. Дійшло навіть до того, що, як ми вже писали, минулого місяця у Франції почали заарештовувати людей, на одязі яких міститься зображення традиційної сім’ї. Це, бачте, є ознакою гомофобії, такі зображення дуже ображають нетрадиційників і тому усіх нормальних людей потрібно арештовувати.

Звідки ці 2% «не таких, як усі» беруть гроші на таку шалену саморекламу? Мало того, вони навіть мають вплив на уряди найбільших країн, адже останні з легкістю приймають закони про одностатеві шлюби і про право «не таких, як усі» усиновлювати дітей. Чи ж не «Фонд Білла Гейтса» (та йому подібні) дає грошенята тим 2%? Адже не лише вакцинацією можна скоротити кількість населення. Це можна зробити також, переконавши ці 2% в тому, що їхня психічна хвороба – це норма, що вони мають право бути такими, якими вони є. Що їхня «любов» – це така сама любов, як і у нормальних людей. От тільки біда в тому, що плодом любові нормальних людей є діти, а плодом людей нетрадиційних – венеричні хвороби і смерть без можливості продовження роду. Тобто саме те, чого домагаються усілякі «гейтси».

А щодо права на усиновлення дітей одностатевими парами, то тут і так все зрозуміло: яка нормальна дитина, проживши свої дитячі роки в сім’ї, де є тато №1 і тато №2 (або мама №1 і мама №2), виросте людиною зі здоровою психікою і бажанням мати нормальну сім’ю? Тобто, як не крути, а мета, поставлена «вибраними», досягається.

 

Замість висновку

Нині на кожну жінку по всьому світу припадає в середньому 2,79 дитини, в 1950 році було 4,95. Вже зараз аналітики прогнозують стрімке зниження народжуваності по всьому світу. Якщо річні темпи зростання народжуваності у 1963 році були з піковим показником у 2,19 відсотки, то станом на 2012 рік цей показник заледве становить 1,05%.

Зверніть увагу на телевізійні репортажі, фільми, книги, які рекламують подружні пари, котрі не збираються заводити дітей, або планують завести їх значно пізніше, оскільки діти розглядаються як тягар при сучасному способі життя, яке не дозволяє нам купувати всілякий непотріб, без якого жили сотні поколінь наших предків, і яким битком набита сучасна реклама.

Вже зараз населення західних країн інтенсивно старіє і скорочується. Це створює диспропорцію пенсіонерів стосовно працюючих і дітей. Це – додаткове навантаження на пенсійні системи різних країн. І це – наступна причина уже справді глобальної економічної кризи, до якої ми неухильно скочуємося.

 

Адам Стрижнюк

Російська мова більше не мова, – науковці

Четвер, 13 червня 2013, 06:53

Інститут лінгвістики в Тарту (колишня Академія мовознавства СРСР) оголосив, що російська мова протягом найближчого року може бути виключена зі списку мов світу.

Моніторінг, щорічно проводиться співробітниками інституту, показав, що російська мова перестала відповідати мінімальним вимогам щодо самоідентичності, багатства словникового запасу і сфери застосування, передає http:// fognews.ru/russkij-yazyk-bolshe-ne-yazyk.html.

Якщо протягом 2013-го картина не зміниться, то російська мова буде оголошена мертвою, з усіма наслідками, які з цього в випливають: закриттям курсів російської мови в Європі, виключенням її з офіційних мов організацій світу (ООН, ЮНЕСКО) та забороною на її вживання в посольствах для спілкування з росіянами.

Варто відзначити, що Інститут лінгвістики протягом останніх п'яти років щорічно попереджав владу РФ про високу ймовірність розвитку подій за цим сценарієм, але всі його звернення залишилися без відповіді. За класифікацією ЮНЕСКО існують кілька стадій відмирання мови, і російська повністю відповідають найважчій з них: мова Росії перетворилася в контекстно-ситуативний набір граматичних форм.

Ця точка регресу характеризується наступними особливостями.

По-перше, практично припиняється словотворення на основі рідних коренів. Нові терміни і поняття є запозиченими. Терміни, що прийшли ззовні, витісняють рідні аналоги, з двох синонімів виживає запозичений. Суспільство не здатне виробляти адекватну заміну іноземним словами, задовольняючись прямим запозиченням, руйнується зв'язок між діяльністю індивіда та його рідною мовою. Окремим випадком такого регресу є «мова рабів», достатня для розуміння вказівок господаря, але абсолютно неефективна при спілкуванні на абстрактні теми. Як приклад, учені з Тарту наводять широко поширений в Росії «рунгліш».

По-друге, знання мови перестає заохочуватися в суспільстві. Знижується цінність цього знання для економічно активного індивіда, мова не здатна підняти вартість працівника в конкурентній боротьбі на ринку праці. На перше місце при працевлаштуванні виходять особисті зв'язки і вимоги по мінімальній зарплаті, тому в структурі зайнятості переважають «блатні» на вершині піраміди, і «гастарбайтери» в її основі. Держава без видимих протестів суспільства скорочує години викладання рідної мови в школі, іспити з мови проходять у вигляді знеособлених тестів. Знижується загальний рівень грамотності теле-і радіомовлення, газети виходять з друкарськими помилками і помилками, які ніхто не помічає.

По-третє, державні структури не використовують у своїй діяльності офіційної мови країни. Патріархальна Православна Церква проводить богослужіння церковнослов'янською, МВС використовує спрощений службовий діалект, МЗС оперує французькою, німецькою та англійською. У такій ситуації повністю зникає поняття єдиної мови, населення роз'єднується з професійної приналежності, яка визначає значення і зміст слів.

По-четверте, мова перестає бути образною, з неї вимиваються слова загального значення, перевага віддається синонімам займенника «той» і «цей». Спілкування між людьми зводиться до ситуативно-контекстного словотворення часто на основі одного кореня.

- Дай цю фіговину.

- На фіга?

- Я нею пріфігачу ось цю фігню.

- Так але ж фігня вийде!

- А тобі не по фігу?

Як пишуть дослідники з Тарту, даний діалог дуже нагадує спілкування вищих тварин, які за допомогою однакових звуків передають один одному інформацію, визначену конкретною ситуацією.

Підводячи підсумки свого дослідження, Інститут лінгвістики Тарту з жалем відзначає, що російська мова де факто вже померла, і залишається останній рік його офіційного існування.

 

Підготував Адам Стрижнюк

Головна причина українського бездоріжжя

Середа, 05 червня 2013, 07:50

3D по-українськи: дурні, дороги, дерибан

Наприкінці зими асфальт зійшов разом зі снігом. Тернопільські дороги знову перетворилися на напрямки і виглядають, як після війни. Водії маневрують, обминаючи яму за ямою. У вибоїнах автомобілі залишають колеса і ходові. На дороги нарікають вже навіть мертві, адже подекуди важко дістатися до цвинтаря.

Експерти Світового економічного форуму оцінили українські дороги на 2,3 бала із 7, помістивши на 137 сходинку із 144 країн. Загалом в Україні потребують капітального ремонту понад 80% автошляхів і 70% доріг у містах. На Тернопіллі, зокрема, нині потребує ямкового ремонту 21 тисяча метрів квадратних доріг.

Жалюгідний стан доріг не на жарт розлютив автомобілістів. У соціальній мережі Facebook з’явилася група «Я ненавиджу «Укравтодор», яка за кілька днів зібрала понад 4 тис. учасників. Появу цієї спільноти помітив навіть прем’єр-міністр Микола Азаров. «Ненависть – это не созидающее чувство», – філософськи зауважив він.

 

Країні бракує асфальту?

Але будь-чому, навіть недовговічності «єврошляхів», влада знаходить пояснення. Нині з приводу жахливого стану українських доріг є кілька офіційних версій. Одна з них належить сину глави держави, на думку якого в усьому винен суворий український клімат, який раптово змінився і став таким, як у Сибіру. «Дороги, як-то кажуть, зійшли разом зі снігом, – на правах першого віце-президента Федерації автомобілістів України пояснив ситуацію Віктор Янукович-молодший. – На жаль, Україна перебуває в доволі жорстких кліматичних умовах, у різко континентальному кліматі…» Микола Азаров, крім «сибірських морозів», за традицією згадав ще й клятих «папєрєдніков», які «не зробили і 1/10 того, що зроблено за останні три роки».

Однак за словами тернопільського підприємця Василя Гірняка, який часто їздить у справах з Тернополя в Бобруйськ (Білорусь), в сусідній країні, розташованій північніше України в більш вологому кліматі, зима цьогоріч була ще більш холодною. Але, за його словами, різниця в якості доріг між Україною та Білоруссю приголомшлива. «По Білорусі авто їде швидко і без проблем, але щойно перетинає український кордон, починається «мінне поле», – ділиться пережитим підприємець.

А тим часом чиновники всіх рангів зізнались: покращення очікувати не варто. Для цього бракує не лише грошей (Тернополю на наведення ладу з дорогами загалом потрібно 600 мільйонів гривень. І це лише для забезпечення нормальних умов для руху транспорту. На капітальний же ремонт усіх доріг міста, аби вони відповідали сучасним нормам навантаження на вісь авто, а також інтенсивності руху, яка зросла у 10 разів з часів побудови більшості міських вулиць, потрібно 1,5 мільярда гривень), а й… асфальту. Зараз працюють 23 асфальтові заводи, розповів нещодавно міністр інфраструктури, однак для проведення поточного (!) ремонту їх потрібно втричі більше. А де їх взяти?

 

Країні бракує грошей?

Головна причина українського бездоріжжя – це аж ніяк не відсутність грошей на поточний ремонт чи зношеність старих доріг, а корупція. За словами експертів, в Україні поширені два основні види фінансових зловживань, які перетворюють автошляхи на засіб для сталого заробітку чиновників, що часто становить 50-70% вартості робіт. Перший – фіктивне будівництво чи ремонт, коли гроші отримують за роботи, які були оформлені лише на папері (завищення кількості будівельних матеріалів, техніки, палива тощо). Другий – завищення вартості матеріалів. Виконавець закуповує неякісні будівельні матеріали за цінами, більшими від ринкових. Різниця розподіляється між учасниками корупційної оборудки. Оцінювачі кажуть, що під час будівництва та ремонту доріг дозволене відхилення, яке не вважають порушенням, – 20% розбіжності з ринковими цінами.

При цьому представники будівельних компаній розповідають, що «вартість входження» в той чи інший проект із будівництва чи ремонту дороги може сягати 50% вартості робіт у вигляді хабара. Фірми-виконавці компенсують «відкати» за рахунок завищених цін на будівельні матеріали, погоджених із відповідними людьми, виконання фіктивних робіт тощо. Наявні ж ГОСТи і вимоги дають змогу маніпулювати якістю, зокрема знижувати її «за домовленістю сторін».

Реальну вартість зведення 1 км дороги в Україні, здається, достеменно не знає ніхто. «Укравтодор» і Міністерство інфраструктури неодноразово називали ціну в $5 млн за кілометр чотирисмугової дороги. Оперуючи такими цифрами, чиновники зазвичай переконують: у світі дороги коштують ще більше.

Але навіть якщо брати це за чисту монету, і зважити, що в країнах Заходу чималу частину суми становить оплата праці людей, все одно будівництво чотирисмугової Route 228 в американському штаті Вірджинія коштувало минулого року $3,66 млн/км, а нова шведська Road 40 Dallebo-Hester обійшлася в $2,35 млн/км. Вкотре повторимося: при ДУЖЕ високій оплаті праці ремонтників.

В цьому контексті потрібно зважити на ще одну деталь: на ремонт доріг «Укравтодор» витрачає всього лише 2 млрд грн на рік, у той час, як загальна сума дорожнього акцизу, закладеного у вартість бензину становить майже 20 млрд гривень на рік (українці платять 1,57 грн за літр 95 бензину). На що йде решта коштів – невідомо.

Хоча ні. Відомо. Торік «Укравтодор» замовив державним інститутам 94 наукові розробки, нібито спрямовані на покращення доріг України, – на загальну суму 25 (!) мільйонів гривень. Про це повідомляє «Вісник державних закупівель». З цієї суми Державному підприємству «Державний науково-технічний центр інспекції якості та сертифікації дорожньої продукції «Дор’якість» за 2,28 млн грн замовлено розробку рекомендацій щодо оптимізації заходів з сезонного утримання доріг та підвищення якості їх виконання. Цій же установі замовлено на 2,61 млн грн «дослідження факторів впливу якості виконання робіт на довговічність та надійність конструкцій дорожнього покриття» тощо. Тож чи дивно, що за останні два місяці прокурори за результатами перевірок внесли до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про вчинення 123 (!) кримінальних правопорушень, пов’язаних з розтратами в системі «Укравтодору»?

Однак переплачують в Україні не лише за саме будівництво доріг та «відмиті» під час нього гроші. Тоді як європейські й американські дороги не потребують щорічного відновлення ледь не з нуля, в Україні щорічний ремонт – звична річ.

 

Країні бракує мізків!

Не дай, Боже, дороги у нас стануть кращими, адже тоді припиниться заробіток тих, хто отримує «відкати», і тих, хто наживається на цих ремонтах. Тому ремонт доріг – це не лише зайва можливість нагріти на цьому руки, а й постійна робота для «своїх» підрядників. Будівельникам невигідно будувати дорогу, яка не потребуватиме ремонту вже найближчим часом, адже тоді вони не отримають замовлення.

Саме тому практика свідомого «недобудівництва» у нас доволі поширена. Як свідчать експерти, сучасну геосинтетику під час будівництва шляхів нерідко кладуть лише для видимості – обабіч дороги. Так уже за три-чотири роки дорогу можна будувати знов, хоча при дотриманні технології вона мала б служити до 15 років.

На Заході інші технології ремонту доріг. За словами тернопільських далекобійників, які постійно галопують по Європах, за кордоном ремонтують дороги уночі при потужному освітленні і за допомогою сучасної техніки. Там не «ліплять», як у нас, а вирізають на асфальті величезний квадрат і заливають однією речовиною, потім другою, третьою. А у нас які «технології»? Приїжджає у мороз чи дощ «КамАЗ» зі щебнем, вуйко Зенько кидає його шуфлею в яму, а цьоця Ганя ногами затоптує…

Ніхто в нас не соромиться казати й про використання застарілих матеріалів. Екс-міністр інфраструктури Борис Колесніков неодноразово скаржився на погану якість матеріалів, що не відповідають світовим стандартам, зокрема на поганий вітчизняний бітум. Але в той самий час заступник голови «Автодору» Євген Прусенко зізнався, що за вартістю бітуму ми вже майже зрівнялися з Європою.

Тож чи дивно, що в країні, де ціна неякісного бітуму відповідає ціні якісних європейських матеріалів, грошей (читайте – мізків) бракуватиме завжди?

 

Хороший асфальт на дорозі не валяється

Аварійний ямковий ремонт у Тернополі розпочався давно. Але на нього, за словами посадовців, не вистачає ще й ремонтних бригад. Щоправда, розшукати одну з них нам все ж таки вдалося.

Минулого тижня на вулиці Володимира Великого юрбилося 6 працівників у помаранчевих жилетах. Всі вони зібрались тут, щоби обкопати яму довкола каналізаційного люка розміром метр на метр. У розмові зізналися: «Як платять – так і працюємо». Зарплату дорожнім робітникам нерідко затримують на кілька місяців. Однак вони все одно виходять працювати, але при цьому чоловіки не бачать сенсу у власній роботі. «За три-чотири тижні тут буде нова яма», – констатували ремонтники.

Такий стан доріг вражає іноземців, які приїжджають до нашого міста. Торік до Тернополя завітав англієць на дорогому автомобілі і ледь не розбив його. Одного дня іноземець добряче гепнувся на ямі на вулиці Чалдаєва, а наступного дня знову втрапив у неї. «Ти що, забув, що тут яма?» – здивувався його тернопільський товариш. «Я думав, що за ніч зробили…» – «Жартуєш, цій ямі уже десять років».

За тиждень до великодніх свят моєму знайомому довелося везти дорогою Львів-Тернопіль українку, яка майже двадцять років прожила в Німеччині. «Як так можна жити? У вас що, ніхто не відповідає за дороги?», – обурено запитала вона, вражена співіснуванням сучасного терміналу львівського аеропорту зі шляхами періоду «після війни». «Та ні, – відповів знайомий, – відповідальних у нас – маса, просто відповідальності – нуль».

Загалом траса Львів-Тернопіль – це не дорога, це полігон для тест-драйву позашляховиків, спеціально обладнаних для ралі. Полігон, на який чомусь випадково занесло легкові авто, пасажирські автобуси і фури.

Над шляхом, як у старовинних українських піснях, хмара куряви від автомобілів, що намагаються об’їхати ями узбіччям. Якщо хтось раптом на цьому ж узбіччі зупиниться (мало які у людей потреби), бідолаху клянуть останніми словами, бо він же, не повірите, проїхати заважає. І це на узбіччі!

В потоці машин – цілковитий хаос. Всі рухаються у напрямку Львова чи Тернополя у три-чотири ряди, ледь уникаючи зіткнення із зустрічним транспортом. Своя смуга – не своя, на такі дрібниці уже мало хто зважає, бо ж ходову ремонтувати дорого.

Не краща ситуація і навколо обласного центру – сьогодні лише лінивий водій не згадує тернопільську об’їзну, дивлячись на яку, так і хочеться сказати, що хороший асфальт на дорозі не валяється.

Свого часу, в 1992 році, міська влада Тернополя, добре не подумавши, взяла собі баласт у вигляді 12,5 км об’їзної дороги. Мало того, що в самому місті з ремонтом доріг завжди були проблеми (у Тернополі – 209 км доріг. Капітальний ремонт 1 км асфальтобетонного покриття з одночасним створенням системи водовідведення та заміни комунікацій, за словами чиновників міськради, коштує щонайменше 7 млн грн), то відтепер ще й на об’їзну кожного року доводиться виділяти кошти. До речі, як вихід з ситуації, депутати міської ради нинішньої каденції ініціюють зворотну передачу об’їзної, тепер вже з комунальної власності у державну, мотивуючи це тим, що державній казні легше знайти потрібні мільйони для ремонту дороги загального користування. Але дивлячись на теперішній стан державних доріг, можемо сміливо констатувати: найближчі покоління навряд чи дочекаються капітального ремонту тернопільської об’їзної. Як і решти доріг у цій цивілізованій європейській країні.

 

Адам Стрижнюк

"Юні тернополяни розвивали свою творчість"

П'ятниця, 24 травня 2013, 14:00

Нещодавно юні тернополяни відвідали арт-терапевтичне заняття у приміщенні ГО «Центр розвитку Тернопільщини», де пробували розвивати свою творчість. Тренери допомагали дітям будувати плани на майбутнє та проектувати їх у творчості.

Ефективне застосування мистецтва дозволяє експериментувати з почуттями, досліджувати і виражати їх на символічному рівні. Образи художньої творчості відображають усі види підсвідомих процесів, включаючи страхи, мрії, конфлікти, спогади – розповідає арт-терапевт, практичний психолог Марія Квілінська. Сьогодні, разом з Іриною Рудяк ми проводимо групову терапію, заохочуючи дітей коментувати свої малюнки та вироби, що об’єднує їх у спільній діяльності та вивільняє підсвідомі можливості.

Даний вид терапії дуже сильно впливає на внутрішні сили дитини, допомагає розвинути спонтанність, поліпшити увагу і пам’ять. Як будь-яке творче заняття, арт-терапія для дітей вдосконалює мислення. Але головна її заслуга – це здатність заспокоїти, допомогти розслабитися і виплеснути негативні емоції, думки, почуття. Важливо пам’ятати, що основне тут – максимально реалізувати творчі вміння дитини, – доповнює майстер з виготовлення прикрас, учасник творчої майстерні «Арт-колесо» Ірина Рудяк.

По завершенню заняття учасниці хорової школи «Зоринка» Юля Пошелок та Оля Гучак подарували дітям пісню у власному виконанні.

Ми спробували дізнатись думку учасників тренінгу:

- Було цікаво побачити результат моєї роботи. Я ще ніколи не робила малюнки з піску. Це дуже захоплююче заняття. А ще сподобалось, що ми могли забрати прикраси, які виготовили своїми руками, розповідає Юля Пошелок. – Нам потрібні такі методи. Вони допомагають встановлювати відносини між людьми. За допомогою мистецтва діти не тільки виражають себе, але й більше дізнаються про інших. Це об’єднує. Арттерапія розвиває творчі можливості. Під час занять, діти відкривають в собі невідомі раніше таланти. Оскільки, у нас багато талановитих дітей, то цей метод важливий для подальшого розвитку,- зазначила вихователь Тернопільського обласного комунального будинку для дітей шкільного віку пані Валентина. – Ми й надалі будемо проводити заходи такого плану. Тут хороша атмосфера, енергетика, тепла обстановка.

- Дійсно, нашим діткам вдалось гарно провести час. Вони повертаються додому з хорошим настроєм і уже чекають на наступне заняття, – додає вихователька дитячого будинку “Віфлеєм”, пані Оксана

Керівник соціальних проектів Оксана Ратушняк вважає, що подібні заходи просто необхідно проводити й надалі:

Такий стиль спілкування нам потрібен. Ділитись чимось добрим завжди приємно. Запрошуємо до участі усіх бажаючих, готових поділитись своїми талантами. А ще я хотіла б висловити подяку партнеру даного заходу – супермаркету “Сільпо” за допомогу у проведенні тренінгу, – додає вона.

Із запитаннями звертайтесь: 096-467-03-52

Вручення премії «Золота пір’їнка – 2013»

Неділя, 19 травня 2013, 16:04

Художницю компанії Walt Disney Валерію Соколову та письменницю Галину Малик визнали кращими творцями дитячої радості – премія «Золота пір’їнка – 2013»

Сьогодні відбулося вручення щорічної премії дитячого журналу «Ангелятко» «Золота пір’їнка – 2013», яка присуджується за здобутки у творчості для дітей у різних сферах культури. Цьогорічними лауреатами стала американська ілюстраторка з українським корінням Валерія Соколова та дитяча письменниця Галина Малик.

Протягом попередніх років лауреатами премії вже стали поет Роман Скиба, казкар Олександр Власюк (Сашко Лірник), живий класик української літератури для дітей Всеволод Нестайко, дитячі письменниці Леся Воронина та Галина Ткачук

«Добре, що «Золота пір’їнка» відмежовується від традиційних формальностей, які супроводжують номінування на ту чи іншу нагороду. Тут немає конкурсу, журі, паперової тяганини – рішення ухвалює редакція журналу, послуговуючись голосуванням читачів та консультацією експертів. І, як бачите, лауреатська компанія не розчаровує. Я серед неї почуваюся цілком затишно…», – розповів лауреат (і теперішній експерт-консультант) поет Роман Скиба.

Валерія Соколова спеціально на вручення премії прилетіла з Нью-Йорка, де живе і працює вже більше десяти років. Народилася художниця у Львові, тут навчалася у художній школі, в інституті. Мешкала в Білорусії, згодом виїхала до США. Там почала співпрацю з компанією Волта Діснея та ілюструвала книги. Її видання здобуло найвищі американські нагороди – дві золоті медалі за найкращу дитячу ілюстрацію.

«Маю за велику приємність отримати таку нагороду – визнання наймолодшого покоління, для якого творю все життя. Саме діти є найоб’єктивнішими критиками і найсуворішими суддями, і усвідомлювати, що через свої роботи знайшла шлях до їхніх сердець, – це найвища насолода для митця. А те, що думку дітей поділяють і творці провідного дитячого видання в Україні, подвоює моє щастя.

Для мене новина про номінацію виявилася цілковитою несподіванкою, одразу придбала квиток і взялася влаштовувати приїзд, щоб мати нагоду бути присутньою на заході особисто. На жаль, буду в Україні всього кілька днів, але сподіваюся, що цього часу вистачить, щоб потоваришувати з «Ангелятком», визначити можливі напрями нашої подальшої співпраці, позаяк ставимо перед собою абсолютно однакові цілі: донести до українського найменшого читача якісний сучасний дитячий малюнок», – розповіла Валерія Соколова.

Нагадаємо, що Валерія Соколова стала першим художником, що отримала премію «Золота пір’їнка». Досі нагороду здобували лише дитячі письменники, поети та казкарі.

«Оскільки нагорода присуджується не за окремі твори, а за здобутки у творчості для дітей не залежно від напряму і жанру, то вибір Валерії Соколової був цілком логічним. Це художник з непересічним талантом, яка була змушена для самореалізації і визнання виїхати за кордон, здобути там популярність і любов поціновувачів, а вже звідти, з-за океану, закохати у свої роботи і українських дітей. Споконвіку так було на наших теренах: нема пророка в своїй країні. Тепер намагаємося виправити цю несправедливість і зробити чарівний світ Валерії доступним для маленьких українців.

Стосовно другого цьогорічного лауреата – Галини Малик – теж не мали жодних сумнівів. Отримуємо від читачів безліч листів і побажань бачити твори саме цієї письменниці на сторінках наших видань. Це людина, яка вже стала живим класиком сучасної дитячої літератури, не знаю дітей, яким би не подобалися її твори, – веселі, життєрадісні, пройняті тонким гумором. Ім’я Галини Малик було серед номінантів від самого започаткування «Золотої пір’їнки», але так склалися обставини, що лауреатом стала лише цьогоріч. Таким чином виправляємо ще одну несправедливість», – зазначила Олена Волосевич, головний редактор дитячих журналів «Ангелятко», «Ангеляткова наука» та «Розмальовки Ангелятка».

Галина Малик – член Національної спілки письменників України. Більшість своїх творів письменниця присвятила дітям, працювала видавцем та редактором журналу для дітей «Віночок». За повісті «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії» та «Подорож у королівство сяктаків» було присуджено премію імені О. Копиленка. Із незвичайними пригодами Алі, невгамовної героїні цих повістей, уже познайомились читачі Іспанії, Італії, Франції, Німеччини та інших країн. А за повість «Злочинці з паралельного світу» авторка здобула звання лауреата літературної премії імені Лесі Українки.

«Для мене література – одна з умов існування, а література для дітей – це і прихисток, і робочий стіл, і живе створіння, яке потребує захисту, відданості і піклування»,– поділилася своїми враженнями Галина Малик.

Нагадаємо, що премія «Золота пір’їнка» є щорічною, започаткована 2010 року. Заснував нагороду дитячий журнал «Ангелятко» для відзначення найкращих митців, що творять для дітей.

Бути зареєстрованим хоча б на одному з сайтів – "необхідність"

Четвер, 16 травня 2013, 09:20

Не новина, що сьогоднішнє покоління комп’ютеризоване та віртуальне. Соціальні мережі досягли свого апогею вже й в Україні. Бути зареєстрованим хоча б на одному з таких сайтів – "необхідність". Адже, так зручно, коли твій друг чи однокласник, знаходячись за тисячі кілометрів від тебе і миттєво відповідає на повідомлення. Що вже й говорити про відеоспілкування. А як щодо знайомств? У нашій країні все більшої популярності набирають сайти знайомств. 68 % самотніх людей з числа користувачів мережі інтернет стверджують, що шукають саме таким способом свою «другу половинку». Дедалі частіше чую від своїх подруг історії про успішні шлюби завдяки знайомствам в інтернеті. А чому б і ні? Наслухавшись історій про вдалі знайомства, вирішила спробувати себе в ролі «дівчини, яка шукає хлопця» для «спілкування» та «створення сім’ї». Зареєструвавшись на одному із "відомих" сайтів де пропонується понад 6 млн. анкет, почала аналізувати ситуацію. Щойно я активувала анкету, як безупинно отримувала повідомлення від кандидатів з усієї України та з-за кордону. Проте, була змушена відмовити відразу 80 % кандидатів, адже, виявилось що вони одружені, або ж пропонували сексуальні відносини, мовляв, сайт для цього і створений. На моє запитання «Чого вам не вистачає у відносинах з дружиною?» отримувала відповідь: «Шлюб був раннім та поспішним. Емоції пройшли і виявилось, що живу з чужою мені людиною. А завдяки інтернету спілкуватись можна без зобов’язань». 
А й справді, у всесвітній павутині не важливо як ти виглядаєш, хороший у тебе макіяж чи ні, тут не потрібно витрачатись на ресторани,квіти, можна з’являтись у зручний для тебе час та обирати кандидата посеред мільйонів спокусливих анкет. Всі анкети зручно структуровані за віком, описом зовнішності, за сексуальними вподобаннями та планами на майбутнє, навіть якщо вони будуть короткотривалими. Тому, кожен користувач має можливість сміливо придумувати собі образ «принца на білому коні», підкріпивши створений образ "фоткою" красеня завантаженою з інтернету, або ж своїм найкращим ( зазвичай "фотошопленим"), приховавши усі недоліки. Та все ж, як я зрозуміла після певного часу що провела в "онлайні", є на сайтах і реальні люди з реальними фото та реальними пропозиціями, котрі підкріплені правильними життєвими позиціями та баченням майбутнього. Що правда, таких не багато. З цими поодинокими, щирими людьми насправді є про що поговорити та інколи навіть хочеться зустрітись. Маючи непереборне бажання дізнатись ціль спілкування на сайті знайомств у чоловіків, я розпитала одного з таких користувачів сайту. Анонімність, звичайно, буде зберігатись, тому, будемо його називати М.
Автор (А) : Чому обрав саме такий спосіб знайомств?
М: Це не єдиний спосіб, але для мене дуже прийнятний. Адже, зайнятість на роботі забирає багато часу, плюс, при бажані, можна зберегти анонімність при знайомстві.
А: Чи не запрошували тебе жінки з-за кордону в гості?
М: Хоч я зареєстрований на всесвітньо відомому британському сайті знайомств, та про жінок з-за кордону мало що можу сказати, їх "емігранти" не цікавлять. Якщо ж говорити про нашу діаспору, то 80 % хочуть повернутися додому, щоб віднайти свою «другу половинку» серед земляків, а решту 20 % так званих "наших" цікавить лише фінансова сторона.
А: Як думаєш, яка категорія жінок шукає «супутників життя» через сайт знайомств?
М: На сайтах знайомств є різні категорії жінок. Якщо класифікувати за чисельністю, то, на мою думку, лідерство очолюють розлучені жінки. На другу позицію я б поставив заміжніх. І банально те, що кожна друга з них стверджує, що зареєструвалась заради спілкування. Складається таке враження, що усі соцмережі, що мали б задовільнити потребу у тому ж таки спілкуванні, перестали існувати. А бронзове місце (вставляє єхидний смайлик) віддав би групі "Студентки". Тут варто відзначити, що в групу входять і 25- 30 річні жіночки, і їх чимало. Саме з появою «студенток» оживає трафік.
А: То знайти таким чином сексуального партнера реально?
М: Особисто мені не пропонували. Та все залежить від того що я напишу в анкеті, наприклад, шукаю я спонсора чи ні, та й не вистачить чоловіків на всіх "хтивих" жіночок (моргаючий смайлик).
А: Як ти гадаєш, чиїх анкет на сайті більше? Чоловічих чи жіночих?
М: З приводу статистики. Її не знають навіть адміністратори сайту. Але частіше реєструються жінки. Багато з них зазвичай мають по декілька сторінок на одному і тому ж сайті.

Якщо ж говорити про кандидатів з інших країн, то через декілька днів спілкування, я уже отримала перше, щоправда усне, запрошення приїхати в гості. А, згодом, й пропозицію вийти заміж. От пощастило! Хотіла б зауважити, що у більшості користувачів від яких «лунали солоденькі слова» та признання у коханні були досить грамотно заповнені анкети. Такі от кавалери відповідали багатьом вимогам: достатки, житло, хороша кар’єра та впевненість у собі. Звісно ж, і вік таких кавалерів починав свій відлік уже з категорії за сорок. Золота середина, успішні люди, та як виявляється з жінками не таланить. На запитання «Для чого їм жінка з країни, котра у світі має не найкращу репутацію» отримала у відповідь: «Таких гарних жінок як в Україні немає у всьому світі». Засипавши компліментами, признаннями у коханні, пропозиціями вийти заміж та «золотими горами» мені так хотілось у це вірити, що я й забула ціль свого перебування на сайті. Виявляється щастя так близько! Та все ж, чи насправді все так сонячно як малює наша «багата українська уява»? Щоб перестрахуватись, вирішила перечитати форуми про жінок, які постраждали від насильства за кордоном. Багато історій носять просто шокуючий характер. Тому, «повернувшись до реальності», я вирішила ознайомитись з послугами агентств, що займаються підбором "наших" жінок для забезпечених іноземців. Реальні умови, все легально, підтверджується документально. Чому б і ні? Тим неменше, спочатку вирішила проконсультуватись з цього приводу у юриста. Там, я отримала корисну інформацію. Агенції, маючи ліцензії , печатки та угоди, надають послуги з пошуку партнера, та подальша доля, по виїзду за кордон, вже у ваших руках. А, отже, ви маєте всі шанси потрапити у, як максимум, сексуальне рабство, як мінімум , - стати жертвою побутового насильства.
Щож у нас виходить? Шанси знайти «другу половинку», тим паче за кордоном зводяться до великого, реального нуля. Та чи є варіанти обійти всі ці негативні сторони? Щоб не змінювати заплановане, я вирішила з’ясувати, як «правильно обирати чоловіка-іноземця» та що потрібно знати, опинившись за кордоном. Деякі думки експертів занотую нижче.
Якщо ви потрапили за кордон:

1. Нікому не довіряйте власний паспорт (документи, які підтверджують Вашу особу повинні бути у Вас). Зробіть декілька ксерокопій закордонного паспорта, та візьміть їх із собою, одну копію не забудьте залишити вдома родичам, або знайомим.
2. Важливо залишити вдома детальну інформацію про місце перебування за кордоном, а також інформацію про Вашого знайомого, який запрошує Вас, а саме: його адресу, номер телефону, Вашу спільну фотографію, ксерокопію його паспорта.
3.У нагоді стане знання англійської мови на будь якому рівні, навіть елементарне знання мови може допомогти вам викликати, або попросити про допомогу.
4. Домовтесь з родичами про те, як будете підтримувати зв’язок. Перед від’їздом придумайте "кодове" слово, яке буде свідчити що ви потрапили у халепу (до прикладу, ввечері можна сказати: „Доброго ранку!”);
5. Завбачливо поцікавтесь контактними даними Посольства та Консульства України в країні до якої вирушаєте.
6. Майте із собою номери телефонів неурядових організацій, тих, які надають допомогу
7. У випадку насильства, або порушення прав телефонуйте на Національну „гарячу лінію” з питань протидії торгівлі людьми „ЛаСтрада-Україна” – 0 800 500 225.
Коментувала менеджер соціальних програм Центру «Ла Страда-Україна» Тетяна Татуревич.

Думка психолога: Кожна людина є господарем свого внутрішнього світу. Герої, яких нам описують в казках, ще у дитинстві зберігаються у нашій підсвідомості протягом усього життя. Високі вимоги сучасного суспільства чітко розмежовують «позитивних» та «негативних» кандидатів для знайомств. З тих чи інших причин, якщо нам не вдається побудувати своє життя по прикладу героя, ми створюємо його ідеальний образ у своїй підсвідомості.
З часом, коли віртуальний світ зайняв впевнену позицію сьогодення, у нас з’явилась прекрасна нагода спробувати себе в омріяній ролі. Тут усі наші мрії проектуються у віртуальній площині, даючи підсвідомості зрозуміти, що мета досягнена. У кров миттєво виділяються ендорфіни, які є біохімічною винагородою, що стимулюють позитивні психічні процеси та емоційний фон. В результаті, ми отримуємо «свою дозу» задоволення.

Будьте пильні: Завантажуючи фото в мережу інтернет будьте обачні. Адже, після завантаження, фото стають загальнодоступними для усіх користувачів, які можуть використати це у своїх цілях.


Оксана Ратушняк

Студент з Колумбії розповів про Тернопіль: «У вас дуже хороша освіта, але, на жаль, маленька зарплатня»

Останнє оновлення на Середа, 15 травня 2013, 10:06 Середа, 15 травня 2013, 10:10

Завдяки програмі обміну, що пропонує молодим людям ГО AIESEC, чимало іноземців завітали Україну, та зокрема в Тернопіль, щоб познайомити нас зі своєю культурою та поділитись досвідом.

Сьогодні в гостях у «Студентської столиці» Ніколас – стажер з Колумбії, який вже більше місяця проживає в Файному місті. Отож, яким же видається Тернопіль «зі сторони» і чому ми можемо повчитись в розвинених країн, читайте далі:

- Яким було перше враження після прибуття в Україну? Чим вперше вразив Тернопіль?

- Як тільки ми прибули в аеропорт, я побачив, що Україна – досить сучасна. Першим містом в Україні, де я побував, став Київ. Довелося їздити в багато різних країн, і ваша столиця така ж сучасна й розвинута, як в багатьох країнах світу, це мене приємно вразило. Проте потім, коли я сів у потяг і почав роздивлятись околиці – мене вразили українські села. Спочатку я не розумів, як можна жити в маленьких будиночках без «зв’язку зі світом”. Тернопіль – дуже красиве місто. Я помітив, що люди тут в основному відносяться до середнього класу, з невеликими заробітками, але тим не менше, у них є все необхідне. Тут не так багато бідних людей, як в деяких інших країнах.

- Що нового Ви знайшли для себе в стилі життя українців?

- Українці – дуже тихі та спокійні. Це значно відрізняє їх від моїх співвітчизників. Люди тут створюють значно менше конфліктів та поважають правила. Це, звичайно, добре, хоча я вважаю, що жити таким спокійним життям довгий час трішки нудно.

- Як Ви вважаєте, Тернопіль – толерантне місто?

- Звичайно. Я помітив, що в Тернополі багато іноземних студентів, і вони абсолютно не відчувають дискомфорту, проживаючи тут. Щодо нас, люди зазвичай намагаються допомогти, порадити щось, не дивлячись на мовний бар’єр.

- Які з українських звичаїв Ви «заберете з собою» в Колумбію?

- Багато з них не відрізняються від прийнятих у світі. Але в Колумбії я точно спробую приготувати український борщ:). Також я вживатиму тепер слово «так!». Воно чудово підходить для ствердження, як ні в якій іншій мові, тому навіть вдома казатиму «Так».

- У Вас за цей час з’явилось багато друзів в Україні. Чи приїдете сюди ще раз, щоб з ними зустрітись?

- Звичайно! Не знаю коли точно, але я хочу побувати тут влітку.

- Ваше побажання тернопільським студентам.

- Якщо ви хочете багато заробляти – їдьте в іншу країну. В Тернополі дуже хороша освіта, але, на жаль, маленька зарплатня. Проте, якщо ви просто хочете жити щасливо, Україна – найкращий варіант. Тут чудові люди, традиції, хороший фундамент для створення сім'ї. Також, я б порадив студентам в майбутньому розвивати туризм. Тут є багато прекрасних місць, які варто побачити, привітні люди та досить низькі ціни, тому варто вивчати мову і запрошувати до себе іноземних туристів.

Лауреатів – багато, українця - жодного

П'ятниця, 03 травня 2013, 18:55

Безперечним є те, що ця премія – найпрестижніша у сучасному світі, оскільки звання лауреата дає його власнику не тільки матеріальну вигоду у вигляді шведських крон, а й вносить його ім’я в історію, фіксуючи видатні заслуги перед людством.

Альфред Бернхард Нобель (1833 – 1896) походив зі старовинного шведського роду Рюдбеків, що мешкав у містечку Нобелів на півночі Швеції. Ще у 1682 році один із предків Альфреда, вступаючи до Уппсальського університету, взяв собі прізвище, виведене із назви містечка, у якому народився, але перероблене на латинський лад – Нобеліус. Згодом воно перетворилося на сучасне – Нобель.

Сталося так, що батько Альфреда розорився і був змушений переїхати разом із сім’єю до сусідньої Росії. У той час, а було це у 1842 році, майбутньому засновникові престижної премії виповнилося 9 років. Досить швидко Нобель-батько проявив себе як здібний винахідник, на чому заробив чималу суму грошей. Найбільшу славу і багатства він здобув, створивши першу у світі протипіхотну і морську міни, які згодом були використані російською армією у Кримській війні.

Альфред Нобель здобув добру освіту. Він прекрасно знав російську, англійську, німецьку, французьку і, звичайно ж, шведську мови. Уже в 1864 році він зробив свій перший, як писали тодішні газети, «епохальний винахід» – «зривник Нобеля». А потім винайшов динаміт, бездимний порох, удосконалив як вибухову речовину нітрогліцерин. Проте Нобель був переконаним пацифістом, а всі його новинки спрямовувались перш за все на мирне використання: будівництво шахт, доріг, тунелів. Також шведський винахідник працював у галузі виробництва синтетичних матеріалів, систем зв’язку. Загалом у його активі 355 запатентованих винаходів. Під кінець життя його «інтелектуальна імперія» охоплювала майже 90 компаній і підприємств у 20 країнах всіх континентів.

Проте Альфред Нобель не все життя пробув у Росії. Спочатку він перебрався до Стокгольма, а пізніше до Парижа. Саме у столиці Франції великий винахідник зустрів своє перше і останнє кохання. Софі Гесс була австрійкою за походженням. Біографи Нобеля стверджують, що він намагався зробити з австрійки даму свого кола (Софі була продавщицею квітів) і свого інтелектуального рівня. Але з цього нічого не вийшло. І він залишився самотнім на все життя. У нього не було не тільки сім’ї, а й навіть власного постійного домашнього вогнища.

За рік до смерті він склав заповіт, оприлюднення якого справило ефект вибуху гігантського заряду динаміту: вся його нерухомість мала бути продана, а на виручені кошти Альфред Нобель заповідав утворити фонд, вклавши капітал у «безпечні цінні папери». Прибуток із цих капіталів «щорічно розподіляти у вигляді премій між тими, хто протягом минулого року приніс найбільшу користь людству».

Статок Нобеля був оцінений у 33 млн. шведських крон або 9,2 млн. доларів США – грандіозну на той час суму, яка і склала «Фонд Нобеля», що діє донині. Фонд виконує передусім адміністративно-фінансові функції і, зокрема, здійснює керівництво спадком Нобеля.

У своєму заповіті Альфред Нобель надав Шведській королівській академії наук право присудження премій у галузі фізики та хімії, Стокгольмському Каролінському Інституту – у галузі медицини та фізіології, Шведській академії – у галузі літератури, а комітет з п’яти членів, який призначається норвезьким парламентом, присуджує в Осло премію Миру.

Варто також зазначити, що існує ще премія з економіки, але вона була заснована набагато пізніше, у 1968 році Державним банком Швеції. І називається офіційно по-іншому – премія в пам’ять Альфреда Нобеля.

Рівно сто десять років тому, у 1901 році були присуджені перші Нобелівські премії. За цей час лауреатами (нобеліантами) стали майже 650 осіб. Серед лауреатів такі яскраві особистості, як Альберт Ейнштейн, Мартін Лютер Кінг, Ернест Хемінгуей, Андрій Сахаров та інші.

Офіційна церемонія вручення премій відбувається 10 грудня (у день смерті Альфреда Нобеля) в залі міської ратуші Стокгольма, де їх вручає король Швеції. Премію Миру вручає у великому залі університету Осло голова комітету в присутності короля Норвегії.

Досі Україна не має жодного Нобелівського лауреата, хоча гідних кандидатур – багато. Звичайно, найближче до ліквідації цієї кричущої несправедливості стояли українські письменники Іван Франко, Улас Самчук і Василь Стус. На жаль, історичні обставини не посприяли їм у досягненні успіху.

Цікаво, хто ж все-таки стане першим українським нобеліантом? І коли?



Адам Стрижнюк



Недоукраїнські нобеліанти

– Шмуель Йосип Агнон (Ізраїль) – премія в галузі літератури, 1966 р. Народився в Бучачі на Тернопільщині.

– Зельман Ваксман (США) – премія в галузі фізіології та медицини, 1952 р. Народився у Прилуках Чернігівської області;

– Саймон Кузнець (США) – премія в галузі економіки, «1971 р. Народився у Харкові;

– Ілля Мечников (Франція) – премія в галузі хімії, 1908 р. Народився в Золочеві на Львівщині;

– Герберт Браун (США) – премія в галузі хімії, 1979 р. Народився в Лондоні. Батьки – вихідці з України;

– Петро Капіца (Росія) – премія з фізики, 1978 р. Народився в Кронштадті. Мати – українка;

– Тадеуш Рехштейн (Швейцарія) – премія в галузі фізіології та медицини, 1950 р. Народився у Вроцлавеці (на той час входив до складу України), дитинство минуло в Києві;

– Олександр Солженіцин (Росія) – премія в галузі літератури, 1970 р. Народився в Кисловодську. Мати –українка (з родини Щербаків);

– Михайло Шолохов (Росія) – премія в галузі літератури, 1965 р. Народився на Донщині, мати – українка.

Вітчизняний «піпл» з легкістю «хаває» іншомовні «меседжі»

Четвер, 02 травня 2013, 10:04

У нашого класика Михайла Старицького є комедія, в якій він висміює тих, хто у всьому, зокрема і мові, хотів виглядати «по-модньому»... До пори до часу я спокійно сприймав вживання іншомовних слів. До багатьох з них ми давно призвичаїлися. Таких слів (за словником 2007 року) у нашій мові аж 10 тисяч. Здавалось би, досить. Та останніми роками, окрім комп’ютерної термінології, поперли такі перли, як «кастинг», «месидж», «імідж», «перфоменс», «шопінг»... І моя свідомість запротестувала.

Як історик, знаю, що українська мова є однією з найстаріших індоєвропейських мов. Її коріння сягають ще праслов’янського періоду, а початком самостійного розвитку вважається межа XI-XII століть. У різні часи несприятливі політичні обставини та союзи українського народу з Польщею, Литвою, Угорщиною, Кримським ханством і Османською імперією залишали негативний відбиток на мові. Однак саме тепер, коли, здавалось би, нарешті цей народ став самостійним і незалежним, коли ми можемо вільно користуватися нашою «солов’їною», українська мова зазнає значних нищівних втручань з боку іноземних мов, насамперед англійської. Тож якщо раніше мене страшенно бісила присутність у нашій мові русизмів, то тепер не можу спокійно всидіти, коли чую або бачу англіцизми.

Я розумію, коли йдеться про комп’ютерну сферу – тут нічого не вдієш: не ми придумали комп’ютери, а, значить, мусимо запозичувати англомовну термінологію: «сервер», «сайт», «хостинг» і т. ін. Але запозичуємо ми ці слова тільки тому, що вони не мають українських відповідників. Та якщо такі відповідники є, то для чого вдаватися до англіцизмів? Іноді складається враження, що дехто постійно говорить, наприклад, «о’кей» лише заради того, щоб якось виділити себе із загалу, видатися розумнішим, прогресивнішим за інших. Хоча, що ж тут такого розумного й передового у цьому словечку?

Або вдамося до інших прикладів. Від політиків (тобто від людей, які мають бути взірцем у всьому, зокрема й у мовленні), особливо тих, які горлопанять про чистоту української мови, постійно чуємо: «реформа», «прогрес», «сервіс», «імідж», «хобі». Але ж ці слова іноземного походження є цілком замінимими в українській мові! Чи ви часто чуєте, щоб їх замінювали на «перетворення», «розвиток», «послуги», «образ» та «захоплення»?

Взагалі іноземні слова (не лише англіцизми) на український манер нашими чиновниками вживаються здебільшого правильно, проте їх значення часто-густо частково або навіть повністю для пересічного громадянина є незрозумілим. Наведу лише декілька прикладів з публічних виступів представників уряду: «Моя мрія – зробити так, щоб і члени уряду приймали щось на кшталт клятви Гіппократа». Чому ж просто було не сказати українською – щось на зразок клятви Гіппократа, адже «на кшталт» утворено від німецького nach Gestalt, тобто «подібно до».

«Проблема не інспірована народними депутатами. Проблема виникла на рівні відносин різних гілок влади» (англійське inspire – викликати, породжувати, спонукати до). Саме такому формулюванню було надано перевагу при коментуванні ситуації в парламенті. Чомусь власне українське слово «спричинено» вважали менш влучним. А ось ще один «хіт» на прикладі висловлювання стосовно вступу України в НАТО: «Сьогодні ми маємо чіткий месидж, зафіксований всіма керівниками альянсу, – Україна буде в НАТО» (англійське message – послання, повідомлення).

Іноземні слова, здебільшого англіцизми, вразили не лише політику, а й взагалі усі сфери життя без винятку. Економісти не можуть обійтися без таких словечок, як «менеджер», «брокер» та «дистриб’ютор», хоча в українській мові існують їх цілком повноцінні відповідники – «управлінець», «посередник» та «розподілювач». У політології термін «електорат» вживається набагато частіше, ніж його синонім «виборці».

В літературознавство проник «наратор» та витіснив уже існуючого «оповідача». Технікуми й училища перетворилися на коледжі, збут – на маркетинг, цінник – на прайс-лист, постачальник – на провайдера, укладач промов – на спічрайтера.

Мало того, ми навіть соромимося називати свої фірми, магазини та товари українською, замість того надаємо перевагу незрозумілим, але нібито красивішим за наші словам. Так, в одному з тернопільських «першокласних магазинів» (саме так перекладається supermarket) прочитав на обгортці вітчизняного мила: «гліцеринове мило транспарантне» (від англійського transparent – прозорий). Чому ж, виникає запитання, так просто і не написати: «мило прозоре», адже виріб розраховано на звичайного споживача? А якось, будучи у столиці, почув у звичайному магазинчику просто-таки комічне оголошення: «представники клінінгової служби, підійдіть до адміністратора». Поміркувавши, зрозумів, що маються на увазі просто прибиральниці (англійське clean – прибирати). Дивно, чому ж не називати речі своїми іменами, тим більше що нерідко прагнення створити щось «вишукане» завершується абсурдом. Наприклад, як розповів мій знайомий харків’янин, у їхньому місті нещодавно відкрився магазин з дивною назвою «Чоп». І ніхто не може зрозуміти, що «чоп» – це результат неправильного транскрибування англійського shop (магазин). Насправді ж слово «чоп» перекладається як відбивна котлета. Цікаво, чи власник цього закладу про таке підозрює?

А пройдімося Тернополем – це ж спостерігається повний англіцизмівський жах.

Будівельна компанія «Креатор-буд» – хто із тернополян похилого віку знає, що англійське creator – це творець, будівничий? І якщо ми перекладемо дослівно назву компанії, що вийде в підсумку – «Будівничий-буд»? Таке собі масло масляне і сало сальне?

Скажіть на милість, а скільки басейнів у розважальному клубі «River pool»? Адже англійською river – це річка, а pool – басейн.

Або ще один із клубів – «Holiday», тобто «свято, канікули» – невже так важко було назву зробити українською? Та куди там – не солідно!

Салон краси «Венеція» – яким чином туристичний центр на північному сході Італії може асоціюватися, наприклад, з наданням перукарських манікюрних та педикюрних послуг? Я ще розумію піцерія «Сицилія» – тут присутній принаймні натяк на країну походження основної страви з меню. Але «Венеція» і педикюр?

Або візьмемо іншу піцерію з центра міста – «Феррарі». Так, італійський натяк доречний, але ж не до піци!? Якби так назвали станцію технічного обслуговування – ну нехай, а до чого тут піца?

Ресторан «Классік» – а чому ж не «Класичний»? Не звучить?

Магазин комп’ютерної техніки «Остер» – це що, «Австрія»? Адже німецьке Öster, Österreich – це країна Австрія. Чи, може, мається на увазі Öster Idrottsförening – шведський футбольний клуб із міста Векше? Але яке все це має відношення до комп’ютерної техніки?

Те саме стосується комп’ютерного магазину «Авенір». З італійської avvenire – майбутнє. То чому б так і не назвати заклад? Уявляєте, якби італійці відкрили у себе транслітерований магазин під назвою «Majbutnye»? Ото б уже покупців мали багато!?

Чи, наприклад, супермаркет «Фуршет». Взагалі-то з французької fourchette – це вилка. Невже у цьому закладі продаються тільки вилки? Чи мається на увазі спільний прийом їжі, коли запрошені їдять стоячи, вільно вибираючи страви та напої, обслуговуючи себе самостійно і використовуючи в якості столового прибору переважно вилку? Але тоді б така назва більше пасувала до якогось закладу харчування, а не до продуктово-промислового магазину.

Звичайно, коли йдеться про брендові речі – як-от напої Coca-Cola чи дім моди Louis Vuitton – тут назва не потребує пошуку українських відповідників, бо таких просто нема. Але якщо відповідник існує, навіщо собі й комусь ускладнювати життя?

На жаль, список слів-вірусів, назв-вірусів, що калічать нашу мову, є настільки ж безмежним, наскільки обмеженою є наша самосвідомість, наша віра в себе як у повноцінну націю, самостійний народ, якому є що плекати і чим пишатися.

Аррівідерчі! Тобто до побачення!

Адам Стрижнюк 

Воістину ковбаса! Або Якийсь не такий Великдень

Середа, 01 травня 2013, 11:00

Все частіше релігійні свята для тернополян, як, утім, і для всіх українців, стають приводом для розваг, а не для серйозних роздумів про своє життя. Для більшості жителів України, 61,2 % відсотка громадян якої позиціонують себе віруючими і декларують високий рівень довіри до церкви, християнське свято втратило свою сакральну сутність. Залишилась обрядовість і захоплення церковною атрибутикою.

Щоби не бути голослівними, давайте згадаємо, за яким сценарієм проходить, наприклад, Великдень для багатьох наших співвітчизників: зранку – до храму святити паски, м’ясо, ковбасу і горілку, потім – розговлятися їжею (навіть якщо і не постили), а далі – весело і гучно розважатися. Бо свято ж, розваги, гості!

Як розповіла недавно одна моя знайома, якось, будучи на Великдень у селі на Збаражчині, прогулювалася центральною вуличкою, як раптом їй на зустріч вийшли троє м

олодиків. Був ранок, тож парубки – усім трьом вже по чверть віку – були ще цілком тверезими, «в адекваті». Оскільки ж свято, моя співрозмовниця чемно привіталася святковим «Христос воскрес!», очікуючи взамін почути не менш традиційне «Воістину воскрес!». Та не судилося. Бо почулося – «Воістину ковбаса!».

Що ж, складається враження – і не лише в мене, що релігія все більше стає елементом масової культури – втрачається суть і залишається оболонка. Причому прикрашається ця оболонка банальним споживацтвом.

Хто винен у тому, що релігійна атрибутика все частіше стає об’єктом купівлі-продажу, а глибоке таїнство біблійного свята перетворюється на карнавал? Певно, що сприяють цьому не лише світські люди. Мабуть, у цьому зацікавлені і деякі представники Церкви. Який мотив у них? Хотілося б думати, що таким чином вони намагаються відродити інтерес до Церкви і релігії. Однак розмах торгівлі з приводу церковних свят наводить на зовсім інші думки…

 

Адам Стрижнюк

Як святкують Великдень у світі

Середа, 01 травня 2013, 10:00

В Африці проживає більше 150 млн християн. Відповідно Великдень є одним з найважливіших свят. Люди одягаються в традиційні костюми, відвідують нічну службу та готують традиційну святкову їжу. Зазвичай, головна великодня страва складається із смаженого рису та курки. В багатьох країнах Африки курятина коштує дуже дорого, тому така страва на Великдень є справжнім делікатесом.

Традиція святкування Воскресіння Господнього започаткована в Індії з колоніальних часів. Незважаючи на те, що кількість християн в країні налічує лише 2,5% всього населення, святкування відбувається за кращими індійськими традиціями і нічим не поступається будь-якому ритуалу чи церемонії. Власне, обмін подарунками, богослужіння та екстравагантні карнавали – невід’ємна частина свята. Окрім цього, на Великдень в Індії традиційно обмінюються кольоровими ліхтарями та пасхальними тістечками. Традиції малювати писанки індійці не мають, проте в магазинах та на ринках можна купити розфарбовані яйця та великоднього зайця.

В багатьох західних країнах великодній кролик приносить шоколад та ховає яйця, але в Австралії яйця приносить великодній білбі. Однією з причин такої зміни є намагання поширити обізнаність населення про білбі, який є одним із зникаючих видів в Австралії. Іншою причиною є нелюбов австралійців до кроликів, які знищують посіви в країні.

Колумбійці у свою чергу мають дивне меню на великодній обід. Замість шоколаду та яєць вони обідають ігуанами, черепахами та гризунами.

Німці також по-особливому святкують свято Божого Воскресіння. За повір’ям, Великодній заєць розмальовує писанки та ховає їх в саду. Зранку після недільної служби діти із задоволенням їх шукають. А також в цей день дітям дарують шоколадні яйця та прикрашають дерева великодніми писанками.

Фолькер Крафт із міста Саальфельд минулого року встановив Великодній рекорд. Він прикрасив дерево біля своєї садиби 9800 писанками. Таку колекцію німець збирав протягом 46 років.

Окремої уваги заслуговує також традиційний великодній Хресний хід в лужицьких сербів, які проживають поблизу німецько-польського кордону. У ході бере учать понад 1300 вершників.

Натомість у Мексиці в Страсну п’ятницю починається Великодній карнавал, який супроводжується розкішними постановками страстей Христових. В суботу в містах розвішують ляльки Юди із пап’є-маше, до яких чіпляють петарди та хлопавки. До кінця дня цих манекенів підривають. У неділю після богослужіння та святого причастя відбуваються фінальні постановки страстей Христових, сім’ї розходяться по домівках або ж танцюють на вулицях.

Цікавим є також пасхальний ритуал в Іспанії. Страсний тиждень, знаний як Семана Санта, є найголовнішим для іспанців. Масштабні дійства-паради розпочинаються в країні у середу. Характерними костюмами є одяг інквізиції, традиційні траурні жіночі костюми. На рухомих платформах інсценізують останні події з життя Ісуса Христа.

Угорці на Великдень обливаються водою, як українці в «обливний» понеділок після Пасхи.

Великдень відомий фарбуванням яєць у різні кольори, але в Греції можна знайти яйця лише червоного кольору.

У Фінляндії святкування Великодня схоже до Хелловіна, оскільки діти вбираються як відьми з мітлами на шиї. Вони бродять по вулицях та шукають розваг. Вважається, що в цей час відьми стають більш потужними, а тому фіни розпалюють багаття, щоб їх відлякати.

У Чехії та Словаччині жінки на Великдень можуть отримати прочуханки. Частиною великодньої традиції тут є те, що чоловіки б’ють жінок зробленими вручну та прикрашеними батогами. Проте це не повинно бути боляче. Вважається, що така Великодня порка робить жінок більш здоровими та красивими.

В українських ромів традиційним дійством на Великдень є випікання пасок. Зокрема, львівські роми печуть паски в столітній печі край дороги. Висота пасок сягає одного метра. Щоб замісити тісто, на циганську паску потрібно 10 кг борошна, 180-200 яєць, 4 кг цукру, 1,5-2 кг масла, 2-3 пачки маргарину, 0,5 л сметани,1 л молока, а також дріжджі, родзинки та сіль. Тісто замішують зазвичай чоловіки. Мішати треба близько 3 годин.

Накладають тісто у спеціальні довгі форми. За традицією першим паску в піч ставить також чоловік. Перед Великоднем роми-християни строго постять. Святять паски в православних церквах. А після того йдуть на цвинтарі ділитися святковою трапезою з померлими.

 

Підготував Адам Стрижнюк

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Коли вже збунтуються тернопільські «оселедці»?

Вівторок, 30 квітня 2013, 05:55

Чи можна отримати хліба й видовищ на суму в 2 гривні 50 копійок? Думаєте, це нісенітниця? Помиляєтеся! 1 квітня тернопільські чиновники, підвищивши вартість проїзду в маршрутках усього лише на 50 копійок, пообіцяли реформувати громадський транспорт міста кардинально, мовляв, усе буде за найвищими стандартами. Зміни відбулися. Тож нині за ці гроші можна стати безпосереднім учасником авторалі Формула-1, побувати на концерті відомого російського виконавця шансону, наприклад, «Бутирки», відчути себе маринованими оселедцями та отримати ще купу різних додаткових послуг. Вважаєте, що таке можливе лише в 3D-екшені Джеймса Кемерона? Насправді такими сервісом користуються пасажири тернопільських маршруток щодня. Ну то що, поїхали, перевіримо?

Зміни, що відбулися в організації пасажирських перевезень містом після підвищення ціни на квиток, вражають своїм масштабом. Кожного ранку та вечора чимало тернополян штурмують міський транспорт із метою втиснутися в нього та пошвидше дістатися з дому на роботу чи навпаки. Це дуже добре, що городяни (якщо бути точним – «оселедці»!) саме впаковуються в маршрутки, а не просто заходять, адже штовхаючись та розпихаючи одне одного вони займаються фізкультурою: виконують фізичні вправи, розвивають власну витривалість та вчаться стояти в автобусі на одній нозі, не тримаючись за поручні.

Як все-таки приємно, що влада турбується про тернополян: одним пострілом убиває двох зайців – за помірну плату пропонує і доїхати куди треба, і оздоровленням організму зайнятися. Але варто пам’ятати просту істину: гроші за проїзд потрібно готувати завчасно. А то, зважаючи на автобусну тисняву, можна ненароком дістати гаманець із чужої кишені чи сумочки, замість своєї. Також для місцевих модниць проїзд у тернопільських маршрутках передбачає ще один приємний сюрприз – ефект пом’ятих речей. Нині такий стиль одягу в моді, тож переваги проїзду міським транспортом очевидні.

Наступна послуга, якою порадували тернополян міські чиновники та водії маршруток – це автобусні перегони. За Формулою-1 по-тернопільськи городяни мають змогу не лише спостерігати, але й стати безпосередніми учасниками цього змагання. Ви думаєте, водії громадського транспорту намагаються обігнати своїх конкурентів через грошову вигоду? Ні, вони насамперед турбуються про комфорт своїх пасажирів, щоб вони дісталися до місця призначення якнайшвидше. Іноді водії настільки захоплюються цією думкою, що не завжди пригальмовують на всіх зупинках, а мчать-мчать стрімголов, доки хтось із пасажирів не нагадає, що варто все-таки час від часу зупинятися.

Найкращою ж послугою у маршрутках, яку подарували тернополянам за їхні ж гроші, є культурна програма, зокрема музична. До уваги пасажирів найкращі хіти російського шансону, які люб’язно пропонують майже всі водії маршруток. Завдяки такому окультуренню жителі міста мають змогу вивчити репертуари улюблених виконавців водіїв.

Отож, зважаючи на такий автобусний сервіс, мимоволі розумієш, що очікуване збільшення вартості проїзду на п’ятдесят копійок – це дрібниці порівняно з тим, які послуги отримуєш. Якщо нам і надалі пропонуватимуть різноманітні автобусні новації, то не шкода буде віддати і три з половиною гривні.

 

Адам Стрижнюк

Україна стане новою Елладою... або Як освічена московська молодь наприкінці XVII ст. заговорила українською мовою

Четвер, 25 квітня 2013, 08:30

Минулого тижня у Миколаєві запустили серію зовнішньої реклами під гучною назвою «Ознаки бидла». По місту висять плакати «Допив пиво, розбив пляшку – ознака бидла», «Матюкаєшся біля людей – ознака бидла», «Викинув сміття через вікно машини – ознака бидла» та ін.

Взагалі-то термін «бидло» останнім часом став дуже популярним і вживаним в Україні. Його можна почути в розмовах високочолої інтелігенції про майбутнє «цієї країни», зустріти в публікаціях ЗМІ, на інтернет-форумах і т. д. Яка ж причина цього?

Якщо ви досі не знаєте, мало того, якщо у вас виникають сумніви щодо доцільності подібної реклами та й узагалі подібних епітетів – просто загляньте у перший-ліпший тернопільський під’їзд, пройдіться тернопільською набережною, проїдьтеся в тернопільській маршрутці. Думаю, після цього у вас виникло б закономірне запитання: а чому в Тернополі досі немає таких бігбордів?

Однак сьогодні мова не про це. Не про нашу бидляцьку культуру, яку впродовж сімдесяти років наполегливо виховувала комуністична партія і результатом виховання якої став Гомо Совєтікус (в народі – «совок»). Сьогодні поговоримо про наше минуле, про наших предків і про те, якими вони були. Говорити про це потрібно точно так само, як і розвішувати антибидляцькі бігборди. Бо і те, й інше – це засоби впливу, засоби перевиховання. Може, прочитавши ці рядки, пересічний обиватель хоч раз задумається перед тим, як нагадити в криницю, із якої п’є воду.

 

Декілька слів з приводу заголовка

Слова про те, що «Україна стане новою Елладою» належать одному з основоположників німецької класичної філософії Йогану Готфріду Гердеру (1744-1803). Сьогодні загальновизнаним є той факт, що більшість тверджень цієї геніальної людини – пророчі, оскільки всі вони з часом знаходили своє реальне підтвердження. У цих словах відбилося переконання у можливості нового європейського відродження. Перше відродження, як відомо, дала Італія і романські країни (Леонардо да Вінчі, Джордано Бруно, Галілео Галілей та ін.), хвилю нового Гердер очікував в іншому кінці Європи. Але чому Україна? Адже ж є французи, англійці, іспанці, зрештою, росіяни... Що змусило звернути увагу німецького мислителя саме на нашу державу? Бо ж у той час, коли пролунали ці приємні для нас слова, про Україну, як про державу, й мови не було – вона залишалась придатком могутньої Російської імперії. Але схоже на те, що у Гердера таки знайшлися підстави так говорити.

 

Назад в історію: про що говорять свідки

Дивним буде почути, але на час приєднання України до Москви, де, за свідченням російського академіка О.Пипіна, тоді «панували церковний фанатизм, ворожість до науки, впертий застій, моральне здичавіння і затятість», Україна стояла набагато вище за культурним і освітнім рівнем. Звичайно, у таке важко повірити, але...

У 1591 році побачила світ праця знаного англійського дослідника Джильса Флетчера «Of the Russe Common...». У ній автор спробував показати світові «невідому Московію». Ось що він пише про спосіб правління цією державою: «Правління в них (московських царів) суто тиранське...». «У податковій системі не притримуються ні найменшої справедливості», «шляхта і прості люди по відношенню до свого майна є нічим іншим, як охоронцями царських прибутків, тому що все придбане ними раніше чи пізніше переходить до царських скринь». На жаль, про українців Флетчер оповідає фрагментарно, і це не дозволяє робити якихось ґрунтовних висновків: «... вони дуже гарні собою, ...шляхетні в поведінці... і є християнської віри».

Сирійський архидиякон Павло Алепський у 1653 році подорожував разом із антіохійським патріархом Макарієм ПІ Україною та Росією, залишивши при цьому деякі спогади. Зокрема, він звертає увагу на велику культурність українського населення: «... по всій Козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже здивувала: всі вони, за малим винятком, навіть їх жінки та дочки вміють читати та знають порядок богослужби й церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях».

 

Про господарство України П.Алепський пише, що в кожному місті й селі є штучний став з рибою, гатею з млином, і тому українці «не відчувають ніяких недостатків». «О, яка це благословенна країна!» – підсумовує автор.

Далі він разом із патріархом упродовж двох років перебували в Росії. Ось що П.Алепський пише про росіян: «Життя росіян дуже зв’язане, та ніхто з чужинців не може зносити цього, і людині все здається, ніби вона у в’язниці». Загалом про свій побут у Москві зазначає: «Жарти та сміх нам стали зовсім чужі, бо лукаві росіяни підглядали за нами і про все доносили. Бог хай спасе нас і звільнить від них».

Зате відпочили архидиякон з патріархом, коли знову ступили на українську землю: «Цієї ночі ми спали на березі ріки, цілком задоволені та спокійні, бо від тої хвилини, коли ми лише побачили Києво-Печерську Лавру, що здалеку вилискувалася своїми банями, та як лише до нас долетіли премилі пахощі цих квітучих земель, наші душі затремтіли з радощів та втіхи, серця наші порозкривалися і ми розливалися в подяках Господеві Богові. Цілі два роки в Москві колода висіла на наших серцях, а розум був геть чисто стиснутий і придушений, бо в тій країні (Московщині) ніхто не може почувати себе хоч трохи свобіднішим і задоволеним, хіба лише ті люди, що там виросли, а всі інші, от хоч би й ми, навіть ставши панами цієї країни, ніколи не перестануть бентежитися та відчувати в серці неспокій. Зате Козацька країна була для нас начебто наш рідний край, а її жителі були нашими добрими приятелями».

Французький інженер Гійом ле Вассер де Боплан у своїй праці «Description dʼUkrainie» (1650 p.) пише: «У країні Запорізькій ви знайдете людей, що знають усі ремесла... Усі вміють орати, сіяти, жати, косити, пекти хліб, готувати страви, варити пиво, мед і вино, виробляти горілку... Вони взагалі спосібні до всіх мистецтв». Цікаво, що Боплан також згадує про те, що, наприклад, під час плавання козаки зовсім не п’ють горілки, а якщо знайдеться у човні п’яний, то його отаман наказує кинути за борт.

Венеціанський посол Альберт Віміна у «Relazione dellʼ origine e dei costumi dei Cosacchi...» (1650 p.) так пише про особу українського гетьмана: «У поведінці він м’який, і цим забезпечує собі любов вояків, але, з другого боку, він тримає їх у дисципліні суворими вимогами». Далі автор вказує, що світлиця гетьмана навмисне уряджена просто, «щоб пам’ятати про своє становище і не захопитися духом надмірної гордості».

А ось цікаве твердження данського посла Юля Юста («En Rejse til Rusland under Tsar Peter») про українців: «Вони у всіх відношеннях чистіші і охайніші від росіян», «... все населення Козацької України відзначається великою ввічливістю і охайністю, вдягається чисто і чисто утримує доми». Вступаючи на територію Поділля, Юст перебував у зруйнованому на той час Немирові, «одначе, – зазначає він, – і останній його будиночок чистіший від найпишніших московських палат».

Німецький мандрівник Ульріх фон Вердум (соціальне становище цієї особи, як і назву її праці досі встановити не вдалося), розповідаючи про зустріч із простою українською дівчиною з села, що торгувала продуктами на львівському торжищі, зазначає: «... коли я щось захотів у неї купити, вона вміла мені сказати чемний комплімент латинською мовою».

Французький дипломат Де ля Невіль у «Записках про Московію» (1689 р.) пише: «Московитяни, власне кажучи, справжні варвари: недовірливі, брехливі, жорстокі, розпусні, зажерливі, користолюбні, жебраки і боягузи...».

Секретар посольства цісаря Леопольда І Йоган Георг Корба у праці «Diarium itineris in Moscoviam Perillustris» (1701 p.) говорить про росіян: «Народ неосвічений...», «Московит цінує дружбу за вигодою». Той же автор про судову практику в Росії: «Серед росіян завжди і скрізь можна знайти фальшивих свідків, бо до тої міри здеморалізовані в них поняття, що обманювати вважається майже ознакою високого розуму». А ось що повідомляє Й.Г.Корба про наших козаків: «... цей народ сильний і перевищує московитів і військовим умінням, і хоробрістю».

Професор Кембриджського університету Едвард Даніель Кларк («Part the First, Russia, Tartary and Turkey», 1812 p.) зазначає: «... За столом українського селянина більша чистота, аніж за столом у московського князя».

 

Хто у кого вчився

Звичайно, цей список історичних джерел можна продовжувати і продовжувати, але чи доцільно це робити? Адже тодішня різниця у культурно-освітньому рівні України і Московії, на мою думку, цілком очевидна. Ми справді перебували на значно вищому щаблі культурного розвитку, ніж наші східні сусіди. Тож не дивно, що, приєднавшись у 1654 році до Московії, потужний культурний потік ринув із українських чорноземів на «підняття російської цілини». Українці були фундаторами та викладачами першого російського вищого навчального закладу – Словʼяно-греко-латинської академії, яку створили на зразок Києво-Могилянської академії. Перша школа у Москві була заснована ще у 1649 році ченцем Києво-Печерської лаври Є.Славінецьким. Як наслідок, на думку відомого українського історика Л.Залізняка, освічена московська молодь вже наприкінці XVII ст. ...заговорила українською мовою (!). Вся російська орфографія постала на «Граматиці» українця Мелетія Смотрицького. З кінця XVII ст. до початку XIX ст. у Росії вивчали історію за підручником киянина І.Гізеля. «Курс математики» професора Харківського університету Осиповського кілька десятиліть був елітним підручником з математики в усій Російській імперії. Засновником театральної справи у Москві стає українець С.Чижинський. Біля джерел великої російської літератури стояв також українець Ф.Прокопович, а музики – М.Березовський, Д.Бортнянський, А.Ведель.

Ще з княжих часів українці були активними творцями культури Московської держави. Так, гордість російського малярства XIV-XV ст. Андрій Рубльов народився на Волині. Письменник Ф.Достоєвський походить із сім’ї поліського священика. Видатний російський філософ В.Соловйов вийшов з роду Сковороди. Українцями були такі видатні діячі російської культури, як В.Короленко, О.Толстой, М.Гнєдич, В.Гаршин. «Його творчість можна зрозуміти, якщо пам’ятати, що він до самих кісток малорос», – писав В.Даль про українця М.Гоголя.

 

З українського роду Лермонтів з містечка Переволочна на Полтавщині походить і великий російський поет М.Лермонтов. Українцями були знамениті композитор П.Чайковський, актор М.Щепкін, співаки Л.Собінов, І.Козловський, художники І.Рєпін, К.Малевич, скульптор І.Мартос. Навіть відомий російський флотоводець адмірал С.Нахімов пишався своїм походженням з українського роду запорізького старшини Нахімовського.

Незчисленна когорта вчених-українців безпідставно зарахована імперською ідеологією до геніальних росіян. Йдеться про В.Вернадського, С.Ковалевську, М.Міклухо-Маклая, М.Пржевальського, К.Ушинського, І.Грабаря, С.Корольова та багатьох інших. Отже, цілком справедливо підсумовує російський вчений О.Архангельський, що українці «були в Московській Русі господарями ситуації, кращими, найвидатнішими діячами».

Ви думаєте, чого б це теоретик червоного патріотизму Л.Троцький застерігав людей, що йшли працювати в Україну: «Помните, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без Украины Россия существовать не может: она задохнется, а с ней и советская власть, и мы с вами». Росіяни самі усвідомлювали, що без «молодшого брата» «старший» існувати не зможе, ось тому-то за Україну тримались всіма руками немов за якесь рятівне коло.

Відомий на Заході політолог Збігнєв Бжезинський вважає, що поява незалежної України – одна з трьох найбільших геополітичних подій XX ст., після розпаду у 1918 році Австро-Угорщини і поділу Європи у 1945 році на два блоки. Він зазначає: «Розваливши Російську імперію, незалежна Україна створила можливість для самої Росії – як держави і нації – стати нарешті демократичною і європейською». А далі продовжує: «Якщо український народ буде терплячим і наполегливим, він стане справді європейським народом, господарем новочасної процвітаючої держави».

Україна стане новою Елладою – є всі підстави для цього – і в нас вірить увесь світ. Нам залишається лише прокинутися з «совкового» сну й остаточно видавити з себе «бидляцьку натуру».

Адам Стрижнюк

 

P.S. Мета цієї статті – не піднести одну націю, принизивши при цьому іншу (всі наведені історичні джерела є достовірними. Отож, проти правди не попреш). Єдина ціль, котру переслідував автор, – якоюсь мірою прискорити занадто повільний і надзвичайно болісний процес позбавлення українців комплексу меншовартості, байдужості, а то й зневажливого ставлення до свого українського «Я». Усі повинні зрозуміти – якщо ми здобули омріяну віками незалежність, то цей процес є необхідним і неминучим. Безперспективно і небезпечно йти в третє тисячоліття, перебуваючи в полоні старих ілюзій, з тягарем минулих помилок: так можна назавжди зникнути з історичної мапи світу.

Цьогоріч весна прийшла. Чи прийде в новому році?

Четвер, 25 квітня 2013, 08:29

22 квітня – День Землі

Ще якихось півтора тижня тому я, йдучи на вулицю, упевнено вдягав зимову куртку і зимові чоботи. І хоч надворі був квітень – погода була аж ніяк не весняною. Мало того, синоптики ледь не щотижня продовжували тероризувати тернополян штормовими попередженнями. До слова, тричі їхній «терор» таки справджувався і Тернопілля вщент засипало снігом. І кожного разу, коли це траплялося, кожен із нас подумки запитував себе: доки це триватиме? І головне – чому триває?

Зараз усе частіше лунають голоси про кліматичні зміни, які невблаганно накочуються на нашу планету і на нашу країну зокрема. Чому? Тому що людина поводиться із планетою, на якій живе, як зі своєю приватною власністю, забуваючи, що природа ніколи нічого не прощає.

Вже зараз екологи б’ють на сполох: з 1970 по 2008 роки біологічні ресурси нашої планети скоротилися на 28 відсотків. За їхніми даними, у порівнянні з 1966 роком споживання людиною ресурсів подвоїлося.

Про це йдеться в новій доповіді під назвою «Жива планета», яку раз на два роки складають фахівці Всесвітнього фонду дикої природи.

За словами екологів, головним користувачем і забруднювачем світової екосистеми є США. Якби весь світ використовував природні ресурси в таких масштабах, в яких їх сьогодні використовують американці, то для підтримки екобалансу знадобилося б п’ять планет, співрозмірних із Землею.

Однак США займають лише п’ятий рядок у списку країн, які марнотратно використовують світові природні ресурси у розрахунку на душу населення. Лідерами ж за цим показником виявилися Катар (1-ше місце), Кувейт (2), Об’єднані Арабські Емірати (3) і Данія (4).

Україна, як бачимо, в цьому переліку відсутня. Але відсутня не тому, що в нас на законодавчому рівні діють жорсткі екологічні важелі впливу, а просто тому, що наша економіка взагалі недієздатна. Якщо ще в часи СРСР славні українські чорноземи активно посипали міндобривами з метою «наздогнати й перегнати», то зараз і на це нема грошей. По суті Україна зараз – чи не найбільш «екологічно порядна» країна світу. Але ж бачимо, скільки навколо «непорядних». От і маємо затяжні зими зі штормовими попередженнями. Як довго це триватиме – залежить виключно від нас. Від людей. Або ми ставитимемося до Землі як до свого дому, або ж цей дім влаштує нам те, що декілька мільйонів років тому влаштував динозаврам.

 

Адам Стрижнюк

«Ваня, ты не прав» Українці, зациклені на всьому російському, раптом згадали про національну гідність

Четвер, 25 квітня 2013, 08:27

Україна мені дуже нагадує стару шевченківську Катерину. З роками змарніла, постаріла солдатка, яка спить і випиває з ким попало, але при цьому дуже не хоче, щоб хтось принижував її гідність. Приховує реальний стан речей, намагається навіть трохи прикрасити зовнішній вигляд і створити видимість добробуту і морального, і фінансового, але все це якось нерозторопно. Стара, питуща, брудна, але при цьому дуже образлива. От взяла і образилася на Ваню Урганта. Що ж він історію зачіпає? Що ж він, нахаба, ображає почуття патріотичні? Відразу давай у бій піднімати старі, перевірені ешелони: заборонити в’їзд в країну, забути про нього взагалі.

А якщо розібратися, то в чому винен Ургант? Ну, повеселився барін молодой, пожартував над околицею. Чи ми себе околицею не вважаємо? Та невже? Ми ж читаємо російських авторів, дивимося російські серіали, запрошуємо проводити різні заходи російських ведучих, ми слухаємо їхніх співаків, дивимося їхні програми, сміємося з жартів їхніх гумористів, але при цьому ми дуже незалежні. Забрати Урганта? Без проблем. І будемо слухати уже засівший в печінках хрип Зеленського або спостерігати за марними спробами Педана і Притули (який чомусь вирішив популяризувати суржик) розсмішити і себе, і глядача. Хоча ні, можна ще серіал «Віталька» дивитися. Теж дуже «смішно» і дуже «по-українськи».

Ми роками вживаємо те, що виробляють у Росії. Ми не знаємо наших письменників, не дивимося наші фільми, тому що їх нема, не слухаємо наших співаків, більшість із яких поїхали давно до Москви. Як до нас, таких, повинні ставитися російські зірки, яким ми за разовий виступ платимо величезні гроші, яких удома їм не заробити? Ми для них недалекі «куми» з села, над якими можна потішатися. І не більше того. І можна зараз закидати брудом портрет Урганта біля російського посольства, можна акції проводити, можна що завгодно робити, але висновок сумний: якщо безглуздий жарт московської «звєзди» поставив на вуха всю країну, значить цій країні реально нічим зайнятися. (Зауважте: трирічне правління Януковича чомусь нікого в цій країні не зачіпає, ніхто не згадує про національну гідність, коли крадуть «Межигірʼя», чи коли з державного бюджету виділяють 32 мільйони гривень в якості гонорару за неіснуючу книжку нашого «гаранта». Але як тільки Ургант ляпнув дурницю, відразу всі згадали, що вони українці).

Нас образили, принизили. Так, це правда. І жарт цей дійсно заслуговує на осуд. Але подивімося на це з іншого боку: ми себе не принижуємо? Наші дівчата, які за безцінь віддаються грошовитим іноземцям і готові робити для них все, щоб тільки дали грошей. Молодь, яка «бухає» по селах або втікає закордон. Пенсіонери, які ледь виживають на свої 800 гривень, не кажучи вже про вчених, лікарів, вчителів, які вже й не мріють про високі зарплати в той час, коли олігархи, чиновники і свита жирують. Ось і все наше українське життя. Так, цим можна пишатися, просто лопаючись від переповненості національною гідністю, але над такими, гордими, будуть продовжувати сміятися.

Жартувати дозволяють собі над тими, яких не бояться. Звичайно, Ургант вибачився. З гумором. А пізніше ще раз вибачився за своє невдале вибачення. Але скажімо чесно самим собі: навіть якщо б він не вибачився, його все одно продовжували б запрошувати на всілякі вітчизняні шоу, бо вважають, що рівних йому у нас немає. У нас же своїх не бачать, поки вони не блиснуть у Москві, Каннах, Нью-Йорку.

Мене ось сьогодні просто розірвало одне повідомлення: на вечорі пам’яті Миколи Вінграновського його вірші читатимуть: Педан, Єфросиніна, Подкопаєва, Василіса Фролова, Горбунов і т.д. Мені просто цікаво, а до цього оці товариші хоча б раз дивилися в книгу віршів Вінграновського? Вони знають про нього бодай щось? Або, може, вони читали й інших представників того покоління в українській літературі? Ну, от чому скрізь одні й ті ж бездарні особи? Є хоча б один оазис, де їх немає?

З нас потрібно сміятися. Обов’язково. Нас потрібно принижувати і ображати. Бо, може, тільки тоді ми встанемо зі сну і зрозуміємо, в якій безодні перебуваємо.

Ігор Северянин, відомий російський поет «Срібного віку», досить гарно написав у вірші, присвяченому Гоголю:

 

«Смех Гоголя нам ценен оттого, –

Смех нутряной, спазмический, язычий, –

Что в смехе древний кроется обычай:

Высмеивать свое же существо.

 

В своем бессмертьи мертвых душ мы души,

Свиные хари и свиные туши,

И человек, и мертвовекий Вий –

 

Частица смертного материала...

Вот, чтобы дольше жизнь не замирала,

Нам нужен смех, как двигатель крови...»

 

Звичайно, можна образитися на Урганта. А потім ще на Путіна, Меркель, Обаму і Фіделя Кастро. Але коли ми вже навчимося ображатися на себе? Адже ж сміялися з нас і наші класики. І то дуже сміялися. Правда, ми ж їх не читаємо. Ну, хіба що Єфросиніна й Педан на розпіарених вечорах пам’яті, які проанонсують в російськомовних газетах і за участь у яких добре заплатять.

 

Адам Стрижнюк

(за матеріалами «Корреспондента»)

Сервіс по-тернопільськи: матюки і відсутність культури обслуговування

Понеділок, 22 квітня 2013, 10:40

У передових країнах нині судять про людину не по тому, яку саме роботу та в якій галузі чи творчій сфері вона виконує і скільки важить вироблена нею за день продукція, а передусім по тому, яка якість її праці. 

В цьому контексті ми вирішили поглянути на українські реалії. На нашу якість всюди і у всьому. Поглянули… і вжахнулися.

Вас багато, а я одна

«Кобило, тобі вдома сидіти треба було, а не за кермом», – почула на свою адресу з відкритого вікна Volkswagen Touareg, Марина, 34-річна співробітниця тернопільської фірми, яка попросила не називати її прізвище в пресі.

Водія позашляховика розлютило, що її малолітражка, яка «плететься» по місту зі швидкістю 60 км/год., заважає йому їхати. За словами Марини, на вигляд це був молодий інтелігентний хлопець в окулярах, який, мабуть, поспішав на роботу.

З такими проявами «доброзичливості» дівчина, яка лише недавно почала водити машину, вже стикалася неодноразово. «Підрізають, сигналять, іноді матом криють», – перераховує вона принади водіння.

Втім, тернополяни, які користуються громадським транспортом, огороджені від хамства ще менше, так само як і відвідувачі ЖЕКів, поліклінік та інших державних установ, які в Україні традиційно, ще з радянських часів, є заповідниками безцеремонного стилю спілкування.

«Дільничний лікар прийшла на виклик в обліплених зимовим брудом чоботях, пройшовши в них через всю квартиру. Видавши чергове: «У мене немає часу, он вас скільки, а я одна!», швидко оглянула пацієнтку, хвору на бронхіт, і пішла. А господиня дому стала мити підлогу», – розповідає звичайну тернопільську історію, що трапилася з однією з її родичок, моя знайома, педіатр приватної клініки.

Зрештою, автору цих рядків також далеко не треба ходити. Так сталося, що на початку цього року захворів на пневмонію. Прийшов до дільничного терапевта за лікуванням, а вона, «порадившись з підручником», призначила мені… антибіотики для вагітних.

Але й цим мої навкололікарняні перипетії не закінчилися. Пішов за направленням у кабінет флюорографії, а там… зачинено. І от з температурою 38,8 довелося стояти під дверима майже сорок хвилин, допоки «заклопотана» лікарка, як виявилося згодом, попивала каву в одному з сусідніх кабінетів.

Не менш райдужні історії розповідає ледь не щодня мій сусід, якому «пощастило» послизнутися на відремонтованих тернопільських дорогах і зламати ногу. По-перше, йому майже два тижні встановлювали діагноз – тріщина чи перелом? По-друге, «порадував» лікар-ортопед, якого більше цікавили застілля, присвячені тим чи іншим подіям, ніж здоров’я пацієнта. Ну і по-третє, справжнього психологічного тиску зазнав мій сусід під час реабілітації, де, як він зрозумів, йому були раді ще менше, ніж у кабінеті ортопеда – щоранку лікар-реабілітолог повторював одну й ту ж мантру: «Чого ти знов приперся? І так нічим більше допомогти не зможемо». І це при тому, що на реабілітацію цьому пацієнту було передбачено півроку часу, а навідувався він до них лишень два тижні.

Так поводяться не тільки медики. Приміром, кожного разу, коли заходжу у «своє» відділення «Укрпошти», то ніби повертаюся в часи СРСР.

З тобою там розмовляють таким тоном, наче ти з народження маєш знати, скільки важить бандероль або на якому бланку вона оформляється. Навіть 20-річні дівчата, які ще недавно були стажерами, а вже нині там працюють, під керівництвом старших товаришів дуже швидко переймають цей стиль «сервісу по-українськи».

А загляньмо до наших магазинів, які гучно називаються супермаркетами. Який там сервіс і культура спілкування? Якось моя знайома з чоловіком навідалися до будівельного гіпермаркету. Чоловік почав розглядати певний крам на стелажах, як раптом у нього поперед носом стала консультант і почала розкладати інший товар. На іронічне запитання чоловіка: «Чи я вам не заважаю?», та відповіла «чисто по-українськи»: «Нє».

Одного разу пішов з товаришем у магазин побутової техніки. Там мене здивувало, що на стенді всі фотоапарати без акумуляторів. Ми чекали на консультанта 15 хвилин. Продавців навколо – нуль. Хоча за правилами компаній, навіть якщо консультанти зайняті, вони повинні вибачитися і попросити зачекати, поки хтось із них звільниться.

Ну, і найактуальніше для Тернополя в цей час: на численних міських вулицях утворились ями завглибшки до 60 см, з дахів та стін будинків починає падати штукатурка, облицювальна плитка і частини покрівлі, а в дворах спальних кварталів комунальники… проводять розкопки. Так, наприклад, між будинками №3, №5 та №9 на вул. Чалдаєва ремонтують комунікації тепломереж. Здавалося б, звичайна справа, тимчасові незручності, адже всього лиш зняли покрівлю тротуару. Але чи з’явиться на тому ж місці асфальт? Як повідомили мешканці Чалдаєва, 3, з іншого боку будинку схожий ремонт робили торік, асфальт на місце так і не повернули, а, отже, навесні та після кожного дощу люди просто змушені перескакувати через болото. Тож чи зміниться щось цього разу? Сумнівно. Бо сервіс у нас такий.

Давайте на хвильку зайдемо в громадський транспорт. У маршрутці №15 молода жінка – назвемо її Лідою – попросила сивочолого пасажира зачинити вікно, в яке дув сильний вітер. Перше прохання було проігнороване, а на повторне пані отримала розгорнуту відповідь, що включає, як вона каже, «барвисту характеристику мене, моєї мами і світобудови в цілому». Суперечка, в яку Ліді довелося вступити, закінчилася тим, що культурний тернопільський хам порадив їй «відкривати рот тільки у стоматолога».

Чи варто говорити, що з таким «хамським сервісом» знайомі і гості країни, які прибувають з далекого зарубіжжя. Якось до мого знайомого приїхав родич із Франції. Знаєте, що його здивувало? Що в Тернополі продавці в магазинах не вітаються з клієнтами, люди на вулицях похмурі і ніхто не каже «дякую», якщо, наприклад, притримати двері на вході в якусь установу.

Груба і нахабна поведінка настільки ріже слух і око, що деякі називають ці національні риси серед причин еміграції. Мій однокласник Ігор, який кілька років тому виїхав на ПМП до Швеції, розповідає, що за цей час жодного разу не стикався там з прямим хамством, таким звичним для України.

«Навряд чи тут [у Швеції] живуть ангели, але чуйних і відкритих людей в загальній своїй масі набагато більше, ніж на батьківщині», – констатує він.

Водночас Ігор визнає, що усмішки – типова характеристика жителів західних країн – це просто давно засвоєна звичка, а не щира емоція. Проте він сам надає перевагу формальній усмішці перед «заздрісним, агресивним поглядом касира в українському супермаркеті, який з жорстокістю кидає по стрічці мої покупки, тому що у неї сьогодні поганий настрій, проблеми в сім’ї або просто мої покупки перевищують її місячний дохід».

Наприкінці минулого року Ігор приїжджав до Тернополя. Але не сам, а з Йонасом, колегою по роботі, з яким познайомився у Швеції. І от якось ми втрьох вирішили відвідати один із відомих тернопільських ресторанів. Що здивувало нашого гостя? Те, що офіціант приніс замовлення спочатку мені, потім Йонасу і в самому кінці Ігореві.

«Коли один закінчує їсти, інший тільки отримує свою порцію, – дивувався швед тернопільському конвеєру. – Потім він [офіціант] починає збирати тарілки, перш ніж всі закінчать трапезу, що видається мені дуже грубим».

Не висовуватися

Глибинні причини хамства, агресії і «сервісної фамільярності» в українському суспільстві експерти пропонують шукати не тільки в незавидному соціальному становищі більшості співгромадян. Провину за зростання ворожості можемо сміливо покласти на мас-медіа, які останнім часом все частіше фокусуються на чорнусі в серіалах і криміналі в новинах.

Особливо сприйнятливі до цього діти, вважають психологи. Недолік спілкування в родинах між ними і батьками ще й погіршує ситуацію – призводить до емоційної черствості молоді.

Хоча й батьки підлітків не без гріха: це покоління, що сформувалося за часів СРСР, коли дітей учили приховувати свої емоції, придушувати індивідуальність. А почуття, що не знаходять виходу, створюють внутрішнє напруження, що переростає в агресію, кажуть експерти.

Вони відзначають також і збільшену емоційну чутливість літніх людей, які болісно реагують на будь-які гострі моменти в побуті.

У країнах ЄС пенсіонери незрівнянно більш матеріально благополучні і тому більш спокійні. До того ж, на відміну від України, де літні люди з маленькою пенсією найчастіше стають ізгоями, європейські старики – шановані члени суспільства, до думки яких прислухаються.

Не тільки конфлікт поколінь посилює загальну картину української ввічливості (точніше, її відсутність), а й відносно нове явище – процес атомізації суспільства, коли людям немає діла до всього того, що не стосується особисто їх та їхніх сімей. Хамство просто нікому зупинити, резюмують соціологи.

Зауважте: коли водій маршрутки курить у салоні або лається матом, спілкуючись з пасажирами, ніхто навіть не зробить йому зауваження. Натомість у суспільстві, де є поняття поваги до себе, пасажири обуряться, поскаржаться або бойкотуватимуть цей маршрут.

Західна людина вже давно зрозуміла: грубіянити невигідно! Погано обслуговувати клієнтів – невигідно! Коли це зрозуміє кожен тернополянин, хамства – і у спілкуванні, і в наданні послуг – в Україні стане набагато менше.

Адам Стрижнюк

Скільки коштує дорога до Бога: порівняння розкошувань глав різних церков

Середа, 17 квітня 2013, 06:51

Спостерігаючи за обговоренням у світових ЗМІ звичок новообраного Папи Римського «Коментарі», зібравши наявну у відкритих джерелах інформацію, вирішили порівняти побут і прагнення до розкоші глав західної і східної гілок християнства.

 
Ватикан: аскеза, що йде згори

Папа Римський, без сумніву, є одним із найбагатших (якщо не найбагатшим) глав церков на планеті. Хоча б тому, що в його розпорядженні є нехай і карликова, але аж ніяк не бідна держава. Але навіть без цього римського понтифіка можна сміливо вважати дуже і дуже забезпеченим священнослужителем – все-таки статус зобов’язує.

Зокрема, жити новий понтифік, як і личить його сану, буде в папських покоях Апостольського палацу у Ватикані. Цей величний комплекс відомий світові завдяки багатому внутрішньому оздобленню та найвеличнішим витворам мистецтва. Серед них – Сікстинська капела з фресками Мікеланджело і Рафаеля.

Комплекс будівель налічує до 20 дворів, більше ніж 200 сходів і 12 тис. кімнат. Утім, називати його виключно папською резиденцією не зовсім коректно: крім апартаментів Папи, розташованих у південній та найстарішій частині палацу, в нього входять приміщення урядових установ, каплиці, музеї і бібліотека Ватикану. Адже крім офіційної, у понтифіка є й інші резиденції.

Охорону Папи здійснюють, по суті, два підрозділи: папська жандармерія і швейцарська гвардія, заснована ще в 1506 році й добре знайома за фото з урочистих церемоній. Крім того, є у розпорядженні глави католиків і свій автопарк. Який включає в себе не тільки відомий папамобіль (яких, до речі, декілька), але й службові лімузини.

Нарешті, окремо варто сказати про одяг Папи. Новий суверен Ватикану Франциск, і раніше відомий своєю скромністю, з перших же хвилин папського служіння дав чітко зрозуміти, що церкві пора відвикати від зайвої розкоші. І взагалі, бути ближче до простих віруючих. Так, у день свого обрання він вийшов на балкон собору Святого Петра просто в білій сутані, без червоної моцетти на плечах і, як стверджують експерти, «тим самим порвав із папською традицією золота і оксамиту». Після церемонії він відмовився від поданого йому службового лімузина і поїхав в будинок святої Марти, де кардинали жили під час конклаву, разом з усіма. А наступного дня, після ранкової молитви, повернувся за своїми речами і особисто розплатився за номер.

Намір порвати з традицією бути «вище» за інших проявився і в інших діях новообраного Папи. Наприклад, він відмовився від трапези у власних покоях і обідав з усіма єпископами. А також прийшов на зустріч з кардиналами без посоха, в простих – а не «статусних» червоних – туфлях і звертався до присутніх «брати», а не пишномовно «синьйори кардинали».

 

«Третій рим»: багатство, «щоб зрозуміли»

Трохи інакше йдуть справи в Російській православній церкві, яка претендує на чільну роль у східному християнстві та конкурує з Вселенським патріархом за вплив на її «канонічних територіях», до яких у Москві відносять і Україну.

У 2009 році, після інтронізації нинішнього глави РПЦ патріарха Кирила, протодиякон Андрій Кураєв в інтерв’ю журналу «Собеседник» розповів про те, як облаштований побут православного предстоятеля. За його словами, у патріарха є робоча резиденція в Чистому провулку в Москві – старий особняк, що належить церкві з 43-го року. Крім кабінету, канцелярії, апарату, залу для нарад, там також є приватні покої і дворик для прогулянок. Ще одна московська резиденція глави РПЦ – в Свято-Даниловому монастирі, однак нею користуються в основному для протокольних зустрічей. Нарешті, головна резиденція розташована в підмосковному Передєлкіно: раніше там був невеликий двоповерховий будиночок, але потім відбудували нові апартаменти.

Що ж до матеріального забезпечення, то, як виявилося, патріарх отримує зарплату від держави – за спеціальною тарифною ставкою. Але офіційний оклад, як зазначив Кураєв, невеликий. Пенсія патріарха теж не вища, ніж в інших росіян – втім, готівкові гроші йому, по суті, й не потрібні. Тим більше що бюджет патріархії передбачає повне утримання Святійшого – від харчування до меблювання покоїв.

Втім, так було (та й то – офіційно) в 2009 році. До 2013-го ж у ЗМІ накопичилося достатньо повідомлень, щоб оцінити запити московського патріарха детальніше.

Перше, на що варто звернути увагу – це резиденції. Однією з найвідоміших і найскандальніших став палацовий комплекс у Геленджику. Ще на початку 2000-х керівництво Росії виділило там 10 га заповідного лісу під будівництво патріаршої резиденції. Яка в результаті й була відбудована – з масовою вирубкою червонокнижних піцундських сосен і перекриттям доступу до моря для простих громадян. У результаті об’єкт отримав назву «Духовно-культурного центру РПЦ», що ні до чого не зобов’язує. Однак ні про яку культурну діяльність центру досі чутно не було, а в народі комплекс все так само пов’язується безпосередньо з ім’ям патріарха.

Ще про одну патріаршу квартиру стало відомо завдяки «Пыльному делу» 2012 року, коли відомий хірург Юрій Шевченко змушений був заплатити майже 20 млн рублів за «особливо небезпечний» будівельний пил, що якимось чином засипав квартиру патріарха, розташовану поверхом вище. В якій, до слова, жив не сам Кирило, а його троюрідні сестри.

Наступна тема, що викликає постійний інтерес громадськості, – це автомобільний парк. На відміну від Папи Римського, особливого «патріархомобіля» у глави РПЦ немає. Замість нього у предстоятеля РПЦ є розкішний броньований лімузин-пульман Mercedes S класу. Також відома його пристрасть до комфортного і дорогого Cadillac Escalade. При цьому пересуватися на самоті святий отець не любить: зазвичай його супроводжує великий кортеж, заради якого перекривають вулиці.

Крім того, обзавівся патріарх і відповідним засобом пересування на воді – чорною яхтою «Паллада», поміченою біля Нікольського скиту Валаамського архіпелагу неподалік від ще однієї резиденції патріарха. Яхта розрахована на комфортне розміщення 8 осіб, на борту є вітальня з домашнім кінотеатром і барною стійкою, їдальня з обіднім столом на 8 персон і кілька спалень. Вартість судна становить $4-6,7 млн.

Нарешті, не забуває глава РПЦ і про такі статусні речі, як годинник. Найвідомішим став, мабуть, швейцарський Breguet, що коштує майже 30 тис. євро. І намірів відмовитися від подібних надмірностей вище духовенство РПЦ поки не висловлювало. Навіть навпаки: дорогі речі, за словами протоієрея Всеволода Чапліна, священикам необхідні. Щоб «відображати суспільний престиж Церкви».

Не відстають від московських православних і православні київські. Ось як прокоментував глава УПЦ Київського патріархату Філарет вчинок новообраного Папи Римського Франциска, який після свого обрання поїхав з Ватикану в мікроавтобусі з іншими кардиналами, а не на особистому лімузині.

«Я не схвалюю такі вчинки. Тому що це праця напоказ, а треба бути скромним в житті перед Богом, а не перед людьми», – сказав Філарет у суботу в ефірі «5 каналу».

«Коли ми читаємо Євангеліє, то Господь каже: «Не творіть милостині вашої перед людьми і не показуйте свою скромність перед людьми, а будьте скромними всередині, а не напоказ», – зазначив патріарх.

Коментуючи те, що він сам їздить на дорогому «Мерседесі», Філарет сказав: «Якби я їздив на російських автомобілях, я б не зміг відвідувати свої єпархії, парафії в такій кількості, як я відвідую. Я за рік відвідую від 10 до 20 єпархій завдяки тому, що є автомобіль такий, який не зупиняється. І тому такий автомобіль мені потрібен не як розкіш, а як засіб виконувати свої обов’язки».

«Коли не було цієї можливості, я їздив на скромній радянській «Волзі», і мені бізнесмени сказали: «Що це ви на такій скромній?» і подарували мені цей автомобіль», – додав він.

Нагадаємо, наприкінці 2009 року «Українська правда» зафіксувала, як патріарх Філарет приїхав на з’їзд «Нашої України» на 600-му «Мерседесі» американської збірки з номерами «777».

 

Підготував Адам Стрижнюк

Тернопільський пенсіонер Базаров і капуста

Середа, 17 квітня 2013, 06:49

Ох, певно й любить наш прем’єр-міністр капусту. Вже не вперше у своїх публічних виступах він згадує цей корисний овоч. Кілька років тому, відповідаючи на закиди опозиції щодо зростання цін, Микола Янович згадав капусту, яка на той момент почала дешевшати. Напевне той факт мав засвідчити ефективну роботу ним очолюваного уряду. Щоправда, державний муж чомусь забув уточнити, що зменшення ціни на капусту відбулося восени, в період, коли збирають врожай. І, як кажуть, у той час сам Бог велить білокачанній дешевшати.

Та ось нещодавно прем’єр знову згадав про обов’язковий атрибут борщу і салату. І дорікнув співвітчизникам, що не хочуть вони працювати на городах, як їхні діди-прадіди. Все тільки скиглять та й скиглять. От через це й капуста в ціні зростає. Зараз – уже 4 гривні за кілограм.

І от у зв’язку із цією капустяною проблемою, на тлі весняного авітамінозу, приснився мені сон. Ніби став я Миколою Яковичем Базаровим – рядовим тернопільським пенсіонером, котрий отримує пенсію в 800 гривень і має сили та величезне бажання допомогти рідному урядові нагодувати дармоїдів-українців.

Купив уві сні я, тобто пенсіонер Базаров, лопату, придбав насіння та й вирішив грядку саджати. І швиденько зрозумів, що до насіння та лопати ще й земелька потрібна. Ну, не виростають кляті овочі на балконі – їм простір, агрофон та інші витребеньки потрібні. А де земельку ту взяти? Та звісно ж де – у селі. Тут і виникла у діда-пенсіонера перша проблема. Ну де біля Тернополя знайти клапоть вільної землі під город? Все ж під котеджами та дачами для «владних бізнесменів». Врешті-решт, знайшов Микола Якович землю. За 50 кілометрів від міста. Але ж хіба це зупинить справжнього фаната капусти? Тим більше, що проїзд для пенсіонерів безкоштовний.

А в сільраді й кажуть: «Діду, а без договору оренди ми тобі землю не дамо. А щоб договір укласти, потрібно проект відводу виготовити, документацію в землеустрої, кадастрі, держадміністрації затвердити».

– А не можна без цього? Я платити за землю буду. Ще й на продаж за дешевою ціною капусту вирощу.

– Ти що, Миколо Яковичу, з дуба впав? На продаж, то ти є бізнесменом. І землю отримаєш через аукціон.

– А не можна простіше?

– Можна. Але не тобі, а агрофірмі «N». Вони з головою облдержадміністрації дружать. А як тобі дамо, то нам корупцію пришиють. Або тобі самозахоплення. І в тюрму когось посадять.

– А я думав…

– Діду, думає у нас прем’єр-міністр. А твоя справа – за комунальні платити і на вибори ходити. Ти, до речі, правильно голосував?

– Правильно, за партію районів. Вони мені гречку давали.

– От і маладєц. Погано тільки, що вас таких занадто багато. Через це й гречка в державі скоро закінчиться.

– Так, а в телевізорі казали, що городи нада садити.

– От в тєлєвізорі і землю оформляй.

Пішов Микола Якович у відділ земельних ресурсів, щоб спитати, як той проект відводу робити і скільки він коштує. А там йому й кажуть: «Діду, приходь завтра. Сьогодні всі наші співробітники посадки чистять».

– Так, а за скільки часу я зможу ту землю оформити?

– Може за рік, може за два. Якщо через аукціон, то може і в десять років не вкладешся.

– Але ж я за цей час сам добривом стану. А як же єдине вікно, спрощення процедур?

– Ну ти й дурень, Базарич. Єдине вікно тільки в ДАІ було при техогляді. Сьогодні заплатив – завтра талон получив.

На цій «веселій» ноті сон закінчився. І чомусь одразу згадався Володимир Ілліч Ленін. Точніше, його стаття, в якій він говорив, що декабристи страшенно далекі від народу. От і наш прем’єр-міністр, як той декабрист, бо землю під город в Україні він точно не отримував, капусти на ній не вирощував і вже тим більше не пробував прожити на 800 гривень пенсії.

До речі, в політології існує правило: чим далі влада від народу, тим віддаленіше хочеться її спровадити. Отже, ще не все втрачено?

Адам Стрижнюк

Чим небезпечна порнографія

Середа, 17 квітня 2013, 06:44

Майже кожного дня ми дізнаємося про жахливі факти зґвалтувань і убивств, вчинених не лише дорослими збоченцями, а й дітьми. Так, наприклад, у Познані (Польща) 14-річний хлопчик убив 12-річного приятеля під час перегляду садистсько-порнографічного фільму; дівчатка-підлітки, пристрасні читачки молодіжної порнографічної і бульварної преси, побили до смерті свою однокласницю; 20-річний чоловік напав на 12-річного хлопчика і зґвалтував його; маніяк зґвалтував шестирічну дівчинку. Такі приклади можна наводити безконечно.

Ніхто не народжується убивцею, насильником, збоченцем. Ними стають, поступово насичуючись отрутою порнографії і насильства. Це має слугувати для всіх людей доброї волі застереженням і закликом до рішучих дій, спрямованих на заборону порнографії. Збоченці і люди, яким порнобізнес приносить величезні доходи, говорять про нешкідливість порнографії, лицемірно прикриваючись гаслом свободи слова. Проте дослідження вчених переконливо доводять, що порнографія викликає серйозні зміни в психіці людини. Спочатку відбувається «атрофія» високих людських почуттів: вірності, безкорисливості, турботи про інших. Потім людини починає шукати все сильніші стимули і поступово потрапляє в залежність від матеріалів порнографічного змісту. Кінцевим результатом стає самонасилля, здійснення сексуальних збочень, зґвалтувань і убивств. Майже всі насильники зізнаються, що саме порнографія впливала на їхню уяву, призводячи до злочинних дій. Порнографічні журнали розцінюються ними як підручники з насильства і вбивств.

Недавно в Бельгії спалахнув скандал, про який писала вся світова преса, у зв’язку з арештом убивці-педофіла Дютру, який належав до міжнародної мережі гомосексуалістів і педофілів. Поліція витягнула з підвалу його дому тіла двох загиблих дівчаток, а у дворі були знайдені тіла ще чотирьох. Як повідомлялося в пресі, Дютру перебував на найнижчій сходинці в міжнародній бандитській зграї. А за ним стояли люди недоторканні, що мали в своєму розпорядженні політичну, фінансову і судову владу. В ході судового розгляду вони «покривали» Дютру, даючи помилкові свідчення на дівчаток і фальшиві відеозаписи. Для них Юлія і Мелісса – 12 річні дівчатка, яких ґвалтували впродовж декількох місяців, а потім убили – були предметами особистого користування, товаром, задоволенням.

Порно по-тернопільськи?

Ми, можливо, й не порушували б цієї теми, якби не дзвінок до редакції. Минулого тижня до нас зателефонувала тернополянка, яка передплачує одне з тернопільських видань, зі скаргою на те, що це видання до Дня святого Валентина надрукувало справжній порнографічний матеріал з відвертими фотознімками. Матеріал починався «натурально»: «Після оргазму, коли коханий ще знаходиться всередині тебе…». А про що йшлося далі – можете лише здогадуватися.

Не будемо називати, яке саме видання дійшло до такої деградації, бо все-таки керуємося нормами журналістської етики. Та все ж…

Не може не непокоїти певна «розпусна тенденція», що складається на теренах нашого краю. Спершу (на початку 90-х) у нас «блиснула зірочка» бульварної «Пан+пані», згодом дійшло до відкриття усяких там нічних клубів з вечорами стриптизу як жіночого, так і чоловічого, а що буде далі?

Пригадується матеріал однієї тернопільської газетки, який вона починала з першої (!) сторінки, і який мав назву «Як «зоряні хлопчики» позбувалися цноти». Віталій Козловський, Віктор Павлік та інші «авторитети» розповідали «як це було» у них та з ними. Куди ти котишся, Україно?

Чи вистачить нам розуму?

Продовжувати далі не варто. Можемо зробити лише коротенький підсумок: порнографія стає великою загрозою для суспільного устрою і нашого майбутнього. Якщо ми, чи то журналісти, чи пересічні громадяни України, відчуваємо себе відповідальними за країну, в якій живемо, і за те покоління, яке виховуємо, то давайте зробимо все, що в наших силах, аби в кіосках і магазинах не було порнографічних матеріалів, а в пунктах прокату відеокасет і дисків – порнографічних фільмів. Не слід забувати, що, купуючи або одержуючи напрокат порнографічні матеріали, ми робимо свій «внесок» у міжнародний порнобізнес, жертвами якого є мільйони жінок і дівчаток – зґвалтованих, принижених, тих, які втратили людську гідність і шанси на сімейне щастя. Прислухаймося до заклику покійного Папи Івана Павла ІІ, який неодноразово закликав усіх до рішучої заборони порнографії і бульварних журналів та газет: «Бережіть свої сім’ї від засилля порнографії, яка сьогодні під різними масками проникає у свідомість людини, особливо дітей і молоді. Захищайте чистоту звичаїв і традицій у ваших сімейних осередках і в суспільстві. Виховання чистоти є одним із великих завдань євангелізації. Чим чистішою буде сім’я, тим здоровішим буде народ. Давайте ж залишимося народом, гідним свого імені і християнського покликання».

Адам Стрижнюк

 

Чим небезпечна порнографія

Слово «порнографія» походить від грецьких слів: «porne» – тобто повія, і «graphos» – «пишу». Якщо ми складемо ці слова разом, то одержимо «опис або зображення роботи повій». Тлумачний словник англійської мови вказує, що «порнографія» означає також «зображення розбещеної або непристойної поведінки», або «зображення еротичної поведінки, покликане спричинити сексуальне збудження».

Порнографія руйнує сім’ю

Психолог Віктор Клайн з Університету Юта (США) відомий тим, що надає допомогу подружнім парам, у яких один із членів став залежним від порнографії. У своїй книзі «Як порнографія впливає на дорослих і дітей» Клайн пише: «Як психолог я впродовж багатьох років надавав лікарську допомогу більш ніж трьомстам сексуально залежним людям, людям, що скоювали насильство, й іншим сексуально хворим людям (96 % з них чоловіки). У числі моїх пацієнтів були садомазохісти, фетишисти, педофіли і насильники. За небагатьма виключеннями, у більшості випадків порнографія або викликала у них ці відхилення, або їх розвивала...».

Доктор Клайн виділяє чотири сторони цієї «одержимості».

1. Залежність

«Перше, що відбувається у випадку порнографії, – це залежність, ефект звикання. Споживачі порнографії, так би мовити, «сідають на голку». Діставши доступ до порнографічних матеріалів, вони приходять знову і знову за новими порціями.

На наступному етапі людина вже не здатна кинути порнографію, незважаючи на те, що через цю звичку виникають проблеми в сім’ї, розлучення, проблеми із законом і т.д.»

«Я також помітив, – пише доктор Клайн, – що найуразливішими виявляються добре розвинені і розумні люди, оскільки ці обдаровані особи вирізняються сильно розвиненою уявою». Це підтверджує і А.Наварро, співробітник Лос-Анджелеського департаменту поліції, який займався розслідуваннями у сфері порноіндустрії. Він стверджує у книзі доктора Клайна: «Хочете вірте, хочете ні, але чим вища освіта, тим більше людина беззахисна перед цими матеріалами. Це виражається і в тому, що вони мають нагоду витрачати на них багато грошей».

Віктор Клайн продовжує: «Багато пацієнтів признавалися мені, що надзвичайно залежні від порнографії, аж до того, що вона поглинула все їхнє життя. Так само як алкоголіки або наркомани, вони завжди чекають отримання «цього». І коли настає момент, то ніщо не може зупинити їх від того, що вони хочуть. Вони не зупиняться і перед зґвалтуванням».

2. Посилення

Доктор Клайн стверджує: «На наступному етапі відбувається посилення тяги до порнографії. З часом залежний вимагає все більш грубої, відвертішої порнографії, включаючи різного роду відхилення, щоб одержати «кайф»... І їх перестає стримувати шлюб. Залежність і її посилення походять передусім від потужного потоку брудної уяви в голові самого «наркомана», а образи він якраз черпає з порнографії. Тепер уже залежна людина віддає більшу перевагу образам, ніж своїй дружині/чоловікові». Це неминуче відображається на сімейному житті.

3. Притуплення відчуттів

«На третьому етапі настає отупіння. Ті зображення, які раніше людина вважала шокуючими, такими, що порушують етичні табу, незаконними, огидними і аморальними, з часом сприймаються як прийнятні і звичні... Людина починає думати, що «всі так чинять», і це дає їй санкцію чинити так само, навіть якщо у світлі незапамороченого розуму ясно, що її діяльність стає протизаконною і суперечить її власним етичним переконанням і правилам».

4. Збочення

На останньому етапі людина починає в реальному житті повторювати те, що вона бачить у порнографічних фільмах і на фото, включаючи насильство і збочення.

Висновок

«Порнографія безумовно приводить до сексуальних злочинів, але це лише верхівка айсберга. Мій клінічний досвід показує, що головна шкода порнографії – у тому, що вона руйнує тонкі нитки внутрішніх сімейних відносин. Ось де порнографія призводить до страшного болю, шкоди і біди!»

 

Порнографія породжує насильство проти жінок і принижує людську

Комісія, створена в 1985 році президентом США Рейганом, була покликана дати відповідь на запитання про те, що таке порнографія, кого вона охоплює і як впливає на суспільство. Ця комісія пізніше одержала назву Комісії Генерального прокурора.

В остаточній доповіді на підставі медичних і соціологічних досліджень Комісія заявила про порнографію наступне:

«Клінічні дані й інші свідчення підтверджують висновок, що пропаганда сексуально агресивних матеріалів викликає зростання насильства стосовно жінок... Величезна кількість матеріалів сексуального змісту, рівно ж як і матеріали дещо менш відверті, принижують гідність людини. Ми маємо на увазі, що вони чітко зображують приниження, підпорядкування і деградацію людей, зазвичай жінок, які зображаються як ті, які існують лише для сексуального задоволення інших, зазвичай чоловіків».

Комісія дійшла висновку, що така принижуюча людину порнографія викликає зміни в поведінці тих, хто її «споживає»:

«Використання матеріалів такого роду може підсилювати у споживачів відчуття, що зґвалтування або інші види сексуального насильства є менш серйозними злочинами, ніж вони вважали зазвичай. Порнографія призводить і до того, що вина за зґвалтування й інші види насильства в їх свідомості покладається в більшій мірі на жертву, ніж на насильника... Такі люди з великим схваленням починають сприймати гіпотезу, що жінкам подобається, коли їх сексуально експлуатують».

Порнографія загрожує дітям

Комісія Генпрокурора дає точне визначення тому очевидному факту, що порнографія завдає шкоди дітям:

«Напевно найбільшої шкоди порнографія... завдає дітям... Абсолютно невірно навчати дітей за допомогою таких матеріалів, які пропагують, що секс є «комерційним» і що він може бути позбавлений усякої любові, існувати поза шлюбом».

Найогидніший вид порнографії – це дитяча порнографія. Комісія відзначає:

«Дитяча порнографія зображає реальних дітей, яких фотографують під час тієї або іншої форми сексу з дорослими або з іншими дітьми. Ці дії завдають страшної шкоди тим дітям, яких фотографують, і є сексуальною експлуатацією дітей».

 

Порнографія спонукає насильників до злочинів

Дослідження соціолога В.Маршалла засвідчили, що практично половина насильників використовували порнографію перед здійсненням ними насильства. Інші дослідники вказували на те, що насильники і педофіли використовують порнографію і перед злочином, і під час самого нападу. Спостереження доктора Ціллмана і доктора Брайанта показали, що якщо люди регулярно піддаються впливу порнографії, то у них виробляється безсердечне ставлення до жінок. Вони відносяться до зґвалтування як до цілком звичного правопорушення, а для деяких зґвалтування перестає бути злочином взагалі.

 

Серійні вбивці і порнографія

Порнозалежність може привести і до того, що, здавалося б, нормальна людина починає здійснювати вбивства. Про це говорять самі серійні вбивці.

 

Ґері Бішоп – засуджений педофіл, гомосексуаліст. Він убив п’ятеро хлопчиків у Солт-Лейк-Сіті (США). Коли його засудили, він написав у своєму листі, що порнографія і залежність від неї лежать в основі скоєних ним убивств. У листі Бішопа мовиться: «Порнографія визначила моє падіння».

 

Серійний убивця Тед Банді убив 28 молодих жінок. За день до його страти він відповів на запитання відомого психолога Джеймса Добсона. Банді заявив, що на своєму досвіді переконався: «Порнографія з елементами насильства викликає звикання. Але настає момент, коли відчуваєш – це всього лише порнографія. Тоді я вирішив зробити що-небудь таке насправді».

 

Джеффрі Дамер убив 17 чоловік. Коли у ФБР його запитали, що спонукало його до цього, він відповів: «Алкоголізм і порнографія». Він повідомив також, що став залежним від порнографії в Німеччині, де служив в американській армії. В цілому він витратив на порнографію тисячі доларів.

 

Висновок

* Доступні нам свідчення і наукові дані показують, що виробництво і використання порнографії завдає серйозної шкоди суспільству і особистості.

 

* Порнографія губить людські душі, руйнує особисту і суспільну мораль.

 

* Порнографія руйнує сім’ї і породжує насильство проти жінок.

 

* Порнографія спонукає насильників і серійних убивць до здійснення ними страшних злочинів.

Перекладено за матеріалами moralityinmedia.com.

 

Як помирають зірки порно.

І ЧИ ВИПАДКОВО?

 

Tolly Crystal – єдина американська порнозірка монгольського походження, зістрибнула з даху свого будинку в 2002 році

 

Японська порнозірка Nozomi Momoi була знайдена зарізаною і спаленою в покинутій машині у жовтні 2002 року. Слідчі вважають, що це було вбивство за взаємною домовленістю – тобто самогубство

 

Чеська порнозірка Lea De Мае померла від рідкісної форми раку мозку у вересні 2004 року у віці 25 років

 

Порнозірка Kim Kitaine втопилася в квітні 1999 року

 

Провідна вокалістка панк-групи «Plasmatics» і порнозірка Wendy Orlean Williams наклала на себе руки пострілом у голову у віці 41 року

 

Канадська порнозірка Taylor Summers була вбита фотографом під час зйомок у березні 2004 року

 

Порнозірка «Золотої епохи» порно Lisa De Leeuw померла від СНІДу в 1997 році

 

Порнозірка Charlie Waters була вбита маніяком у 1989 році

 

Французька порнозірка Karen Lancaume (вона ж Karen Lancom, Karen Bach, Carene Lancome, Karen Lancoume, Angel Paris) загинула від передозування наркотиками в грудні 2005 року

 

Порнозірка індійського походження Ajita Wilson знімалася в основному в європейському кіно, померла від крововиливу в мозок в результаті автокатастрофи в Римі у 1987 році

 

Порнозірка Julie Robbins заснула за кермом і в’їхала в стовп. Померла у вересні 2005 року від опіків 95% шкіри

Порнозірка Alex Jordan повісилася в липні 1995 року

 

Порнозірка Lolo Ferrari була знайдена мертвою у себе вдома в Грассі на півдні Франції. Її чоловіка звинуватили у вбивстві. До цього дама зробила 30 пластичних операцій

 

Порнозірка індійського походження Hyapatia Lee померла від діабету в 1996 році у віці 36 років

 

Німецька порнозірка Livia Choice загинула в автокатастрофі по дорозі на порновиставку BoundCon-ІІ у вересні 2005 року

 

Порнозірка Linda Wong померла від передозування наркотиками у грудні 1987 pоку