У Тернополі проводився арт-терапевтичний наметовий табір «Кольорові сни»

Середа, 24 липня 2013, 10:37

1-7 липня 2013 року у с. Антонівці Шумського р-ну за ініціативи кафедри практичної психології в межах реалізації угоди між ТНПУ імені В. Гнатюка та Східно-Європейської асоціації арт-терапії (Софія) проводився арт-терапевтичний наметовий табір «Кольорові сни».

У програмі були запропоновані майстер-класи, тренінги з різних видів арт-терапії:

-       терапія візуально-пластичними засобами (проективне малювання, спонтанний малюнок, створення спільного малюнку пальчиковими фарбами, гратаж, малювання кольоровим піском, робота з глиною, пластиліном, ліплення масок, робота з асоціативними метафоричними картинками),

-       музикотерапія (робота з голосом, гра на етнічних барабанах та інших інструментах),

-       танцювально-рухова терапія (контактна імпровізація, ритуальні етнічні танці, автентичний рух).

Особливою цікавими були тренінги «Шлях до Самості», «Внутрішній стан в танцях і малюнках», «Візуальна психодіагностика (фізіогноміка, графологія, конституційна діагностика та дерматогліфіка)», «Сни - містичний досвід самопізнання».

Окрім майстер класів відбувалися творчі майстерні «Солодкі скульптури» - виготовлення фігур з солодкого тіста, «Цукерковий букет», «Техніка переведення картинок», «Чарівна скриня» (вишивка стрічкою), боді-арт, візаж. Учасники табору також брали участь в інтелектуальних, командних іграх, екскурсійній подорожі «Давні поселення ІХ-ХІІ ст. Літописний Данилів».

Єднання з природою сприяло саморозкриттю учасників, кращому пізнанню себе. Ось один з їх коментарів: «Це був ніби подарунок і ми потрапили в казку на тиждень. В цій казці можна було бути дійсно собою, танцювати, співати, малювати, усміхатися всім і бачити усмішки у відповідь.   Я дійсно змінився за цей тиждень, весь табір і кожна хвилина в ньому це щось неймовірне, казкове, приємне, позитивне, щасливе. Давайте творити її і у цьому світі!».

Олена Тіунова, доцент кафедри

практичної психології ТНПУ імені В. Гнатюка

 

 

Чому я не ходжу на прощу до Зарваниці

Середа, 24 липня 2013, 06:35

«Тоді фарисеї пішли й радили раду, як би його впіймати на слові. І вислали до нього своїх учнів разом з іродіянами. «Учителю», – кажуть ті, – «ми знаємо, що ти щиросердий і що дороги Божої навчаєш по правді й не вважаєш ні на кого, бо не дивишся людям на обличчя. Скажи нам, як тобі здається: Чи дозволено давати кесареві податок, чи ні?» Ісус же, знаючи їхнє лукавство, озвався: «Чого мене спокушаєте, лицеміри? Покажіть мені гріш податковий». Ті принесли йому динарій. Він спитав їх: «Чий це образ і напис?» Відповідають йому: «Кесарів». Тоді він до них каже: «Віддайте ж кесареве кесареві, а Боже Богові»

(Мт.22:15-21)

 

Наближення тих чи інших виборів Церква помічає і відчуває. Політики все частіше заходять у храми, ревно моляться і хрестяться, особливо тоді, коли на них націлені об’єктиви телекамер... Дехто плекає надію, що священики будуть агітувати мирян саме за його партію чи блок... Але чи може Церква бути політично заангажованою?

Понад 100 тисяч віруючих взяли участь у паломництві до чудотворного місця в Марійському духовному центрі в селі Зарваниця. Сюди прибули вірні з України та з-за кордону. Приїхало чимало почесних гостей.

Однак не обійшлося на прощі й без чималого десанту політиків та представників влади. Зокрема, серед паломників можна було впізнати губернатора Тернопільської області, народних депутатів, лідерів політичних партій.

На перший погляд, у цьому немає нічого дивного, адже політики також люди і в них також є духовні потреби. Але… Чи потрібно для задоволення власних духовних потреб перебувати в перших рядах? Якщо тисячі людей моляться, звертаючи обличчя в бік священнослужителів, а там у той час бачать спини одіозних «месій і спасителів» українського народу, то якою буде ця молитва? І до кого вона тоді звернена – до цих самих політичних «патріотів власної кишені»?

У відповідь на такі закиди часто зазначають, що, мовляв, відомим політикам «статус» не дозволяє бути серед простого народу. Але хіба цей «статус» означає, що політики перестали бути людьми?

Обурило під час прощі також те, що довкола стояли намети партії ВО «Свобода». Виникає закономірне запитання: для чого ви пхаєтеся до Зарваниці зі своєю політикою? Невже хоча б цього дня не можете про неї забути?

Звичайно, все це відбувається не без мовчазного сприяння керівництва Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ. Останнім часом складається враження, що найбільш незалежна від політиків церква, якою завжди була УГКЦ, стає все більш підлабузницькою і діє за принципом «яка власть, така й масть». У нас виникають великі сумніви в тому, чи діяли б так само (якби, звичайно, жили в наш час) світочі цієї Церкви: Андрей Шептицький, Григорій Хомишин, Йосиф Сліпий. Навряд. Ці Христові служителі добре розуміли, в чому полягає місія Церкви: не в тому, щоб вести яку-небудь партію чи політика до влади, а в тому, щоб вести людину до Бога. Церква, у силу своєї природи, не може займатися політичною агітацією (а як ще розуміти намети ВО «Свобода»?), адже її діти можуть опинитися по різні сторони політичних барикад. Церква повинна постійно піклуватися про єдність своїх чад, про єдність усього суспільства. Але єдність ця іншого характеру. У духовному плані важлива не одностайність політичних поглядів, а, насамперед, внутрішня єдність у вірі і любові. При цьому Церква, як і кожен громадянин, віруючий чи невіруючий, може привселюдно висловлювати свою думку з важливих питань, а також свідчити про добрі чи злі справи державних чиновників, політичних партій, рухів або окремих осіб.

До речі, щодо останнього. Ви чули коли-небудь, щоби Церква «подавала голос» на всі ті злодіяння, що чиняться теперішньою владою? Ми не пригадуємо такого. Чому Церква мовчить? Може, в Україні стало настільки добре жити, що нема жодної об’єктивної причини, аби поставити того чи іншого політика «на місце»?

Словом, допоки на прощі в авангарді ходитимуть скомпрометовані вітчизняні політики – я туди ні ногою. І не тому, що я кращий за інших, а просто тому, що мені неприємно перебувати поруч із тими, які привселюдно хрестяться, а за спинами грабують мою країну.

 

Адам Стрижнюк

(фото – Олег Мудрий)

«Ніколи б не подумала, що в моїй родині буде четверо найдорожчих мені чоловіків і всі – Славіки»

Вівторок, 23 липня 2013, 12:15

 Відразу трьох хлопчиків народила 35-річна Ірина Бабовал наступного дня після Трійці. Вони з чоловіком вважають це Господнім знаком, адже дітей Іра і Ярослав просили у Бога цілих тринадцять років, пишуть «Факты и комментарии». 

Подружжя постійно зверталося до лікарів, обстежувалися, проходили різноманітні курси лікування. Але не забували і про Бога. Неодноразово їздили в паломництва по святих місцях. Неподалік Почаєва Ірина та Ярослав купалися в джерелі святої Анни, яке славиться допомогою безплідним парам. У позаминулому році подружжя вирушило на прощу до Єрусалима, до Гробу Господнього. Через рік Ірина дізналася, що вагітна і носить під серцем одразу трьох синів!

«Варто було мені встати з ліжка, щоб сполоснути після себе чашку, як чоловік починав лаятися»

– Це було тим більше несподівано, що у нас з чоловіком вже досить солідний вік, як для людей, які вперше стають батьками, – посміхаючись, каже Ірина Бабовал, симпатична мініатюрна шатенка. – Мені 35 років, а Славіку вже сорок. Ми познайомилися з ним багато років тому в Збаразькому районі. Ярослав жив у селі Добриводи, а я приїжджала туди до родичів на шкільні канікули. Три роки ми зустрічалися, а коли мені виповнився 21 рік, побралися. Жити спочатку було важко: наймана квартира, спроба заробити і встати на ноги. Але дітей хотіли з самого початку. Чомусь Бог не давав. До кого тільки ми вже не зверталися! Здавали аналізи, проходили діагностику. Всі лікарі брали з нас гроші, причому чималі, але результату жодне лікування не приносило. Я навіть зробила операцію зі збільшення прохідності труб і все одно не могла завагітніти. Але ми з чоловіком не впадали у відчай. Твердо знали, що у нас рано чи пізно будуть діти.

Тим часом були зайняті і насущними проблемами: купили по молодіжному кредиту двокімнатну квартиру, зробили в ній ремонт. Віддавати гроші було непросто, особливо коли сталася криза. Ми з чоловіком приватні підприємці. Славік займається м’ясною продукцією, а я шию шкільну форму. Поки крутимося, бігаємо, шукаємо клієнтів – заробіток є. Як тільки робимо маленьку паузу – грошей відразу не вистачає.

У листопаді 2012 року Ірина відчула, що чекає дитину. Жінка навіть не купувала тест на вагітність. Відразу здала аналіз крові, який підтвердив її припущення. Радісну новину майбутня мама тут же повідомила чоловіку. Ярослав дуже зрадів, але не здивувався: як і Ірина, він був упевнений, що в них обов’язково буде дитина. Через шість тижнів подружжя разом пішли на перше УЗД.

– Коли нам сказали, що я вагітна трійнею, ми просто повірити не могли, – розповідає Іра. – Навіть не так: повірити – повірили, але усвідомити, що ти не просто носиш під серцем довгоочікуване дитя, а що всередині мене їх цілих троє, до кінця ніяк не виходило. Причому мене стали лякати можливими ускладненнями і погрозами зриву і мало не відразу сказали лягати в стаціонар. Я, звичайно, цього робити не стала. Ну як це: кину швейний цех, підлеглих, роботу і ляжу в лікарню? Тим більше, що почувала себе чудово. Ну так, перші кілька місяців трохи нудило, але це не заважало вести активний спосіб життя. А ось Славік якраз був обережним. Спочатку заборонив мені водити машину, потім перестав куди-небудь відпускати саму. Зрештою, дійшло до того, що він, крім своєї роботи, взяв на себе всі клопоти по господарству. Прибирав, готував їжу, мив посуд. Варто було мені встати з ліжка, щоб сполоснути після себе чашку, як чоловік починав лаятися. Хоча, слід визнати, це відбувалося вже на останніх місяцях вагітності, і рухатися справді було дуже важко.

«Мені зробили загальний наркоз, а коли прокинулася, була вже мамою»

– Я невеликого зросту, важу п’ятдесят кілограмів, а тут поправилась на цілих двадцять, і всі двадцять пішли саме в живіт, – продовжує Іра. – Бачите, зараз, через кілька тижнів після пологів, я знову стала худенькою, а живіт стирчить – шкіра ще не підтяглася. Лікарі навіть жартували, що у мене там, напевно, дівчинка залишилася. В останні місяці вагітності я могла лежати тільки на боці, через важкості в животі почала мучитися безсонням. Добре, хоч діти не дуже мені дошкуляли. Не билися, не пустували, просто потихеньку підростали в животі.

– Я торкався живота дружини, ловив дитячу п’яточку або лікоть і все ніяк не міг зрозуміти: ну як це, в такому малюсінькому просторі (в животику моєї маленької Іринки!), живуть одразу троє наших синів? – дивується Ярослав.

– На святвечір ми сказали моїй мамі, що у неї буде троє онуків, – сміється Ірина. – Ох, треба було бачити реакцію. Вона весь вечір пила валер’янку, все ніяк не могла заспокоїтися. А я якось швидко звиклася з цією думкою. Хоча, якщо чесно, до останнього сподівалася, що буде хоч одна дівчинка. Нам відразу сказали, що один з трійнят – точно хлопчик. Решта під час УЗД дупками повернулися. На наступному обстеженні узедистка встановила, що у мене в животі – двоє синів. Ну, вже остання-то буде дівчинка, думала я. І помилилася!

У Тернопільському обласному перинатальному центрі «Мати і дитина» Ірині, яка доносила трійню до 35 тижнів, зробили кесарів розтин. Ярослав народився зі зростом 43 сантиметри і вагою 1950 грамів, Станіслав – 44 сантиметри і 2100 грамів, а Владислав – 43 сантиметри і рівно два кілограми.

– Про пологовий будинок можна розповідати окремо і з масою злободенних подробиць, – каже Ірина. – Справа в тому, що ремонт у перинатальному центрі розпочався бозна коли. Розпочався з помпою, з табличками «Під патронатом міської адміністрації та Президента України». Відкриття нової будівлі з модернізованими кабінетами і дорогою апаратурою мало відбутися ще півроку тому. Але старий пологовий будинок зруйнували, а новий так і не добудували. Але ж народжувати в іншому пологовому я не могла: трійнят приймають тільки в обласному перинатальному центрі, тому що якщо у новонароджених виявляються якісь небезпечні для життя патології, то врятувати їх можуть тільки там. Лікарі обласного пологового будинку і справді чудові. Але умови! На всіх породіль там… одна десятимісна палата. Ми з дівчатками лежали штабелями, як оселедці. Спека, задуха, про кондиціонери і мови немає. Вікно весь час було відкрите, і нас усіх протягло. Якось раз уночі мене розбудила одна з пацієнток, Надя: «Іра, у мене вже води відійшли. Зараз народжуватиму. До лікаря не дійду, так що приймай пологи!» Я, звичайно, заметушилася, побігла за акушером. Слава Богу, він встиг, і Надя благополучно народила.

Ірині лікарі відразу сказали, що їй доведеться пройти через кесарів розтин. Жінка готова була народжувати і сама, але у випадку з трійнею дуже великий ризик ускладнень. Враховуючи вік Іри і те, що це перша її вагітність, про фізіологічні пологи не могло бути й мови.
– Мені зробили загальний наркоз, а коли я прокинулася, то вже була мамою, – каже Ірина. – Навколо мене стояли акушер-гінеколог, анестезіолог, медсестри, про щось запитували, мацали пульс, дивилися мені в обличчя. Я все чула, але язик був як свинцевий, говорити не могла. Насилу вимовила «мамо», побачивши в реанімації біля ліжка свою матір. Потім запитала єдине, що мене цікавило: де діти? Мене запевнили, що все гаразд, малюки живі і здорові. Увечері того ж дня кожного з синів по черзі поклали мені на груди. Це було так дивно! Рідні, тепленькі грудочки, такі крихітні, що навіть на руки страшно взяти.

– Я досі синів жодного разу не брав на руки, – зізнається Ярослав. – Коли туго замотані «солдатиком» – ще нічого, можна взяти на хвилинку, а так – ручки-ніжки мацюпусінькі, пальчики взагалі як сірники, головку не тримають. Як їх таких візьмеш?
Цієї миті один із малюків, які лежали у спальні, тихенько заплакав. Подивившись на годинник, мама з татом вирішили, що час годувати діток. Ірина почала розгортати хлопчиків з пелюшок, а Ярослав пішов на кухню готувати дитячу суміш.
– Грудного молока у мене поки мало, – розповідає Іра. – Вистачає тільки на два рази на день кожному з хлопчиків. А дітки повинні їсти кожні три години. Славік, ти пляшечки простерилізував?
– А чого морочитися, якщо пацани потім все одно горілку з однієї склянки пити будуть? – віджартувався новоспечений тато, виймаючи пляшечки зі стерилізатора. – Уявляєте, в дитячій обласній лікарні, куди Іру з малюками перевели через тиждень після пологів, діти свої 50 грамів їжі недоїдали. А коли я приготував – миттю все злопали. Це тому, що їдять вдома, та з легкої татової руки!
– Якби не було цього тижня в дитячій лікарні, я б зараз, напевно, з глузду з’їхала, – хитає головою Ірина, роздивляючись малюків. – Там мене привчили до режиму, пояснили, що робити, коли діти рюмсають, як їх правильно брати на руки, як швидко міняти підгузки, як сповивати. Добре ще, що вони зараз в основному сплять. Синочки взагалі дуже спокійні дітки. Особливо Станіслав. Славік і Владик – ті, буває, похникують. А Стасик особливий. Наприклад, Ярослав схожий на тата, Владислав – на мене. До того ж вони обидвоє темненькі. А Стасик взагалі світленький і ні на кого з нас не схожий.
– Хто вибирав дітям імена? – цікавлюся у Світлани.
– Я, – усміхається Іра. – Чоловік сказав, що після того, як я народила відразу трьох синів, мені і карти в руки. Будь-який каприз! А я чогось собі так придумала: старшого назвати на честь тата, а двох інших – Станіслав і Владислав. Якби мені хтось раніше сказав, що у мене в сім’ї буде четверо найрідніших і улюблених чоловіків, та ще й всі Славіки, – я б ні за що не повірила.
– Коли збираєтеся хрестити малюків?
– У серпні. Зараз всі подруги, друзі і родичі, яких ми хотіли б бачити хрещеними наших малюків, у відпустках, на морях і курортах. Ось зберуться – тоді й похрестимо.
– Місцева влада Тернополя якось заохотила вас за трійнят? Пообіцяла передбачену в таких випадках квартиру?
– Ні, – нахмурився Ярослав. – Хоч би шматок землі який дали для спорудження будинку. А нас навіть усно не привітали, не кажучи вже про матеріальну допомогу, якісь візочки, ліжечка чи хоча б ті ж памперси, пачка яких іде у нас за два дні.

– Добре, що хоч є допомоги по народженню на дітей, які платить держава, – додає Ірина. – На трьох це виходить близько трьох з половиною тисяч гривень на місяць. За них можна купити підгузники та дитячі суміші. Славіку належить годувати сім’ю самому, адже кілька найближчих років я працювати не зможу. Але нічого, якось впораємося. Головне, щоб дітки були здорові. Якщо Господь почув наші молитви і допоміг нам народити таких чудових хлопчиків, то обов’язково дасть можливість поставити їх на ноги.

 

Підготував Артем СТРОНОВИЧ

Прийом заявок на участь у Наукових пікніках в Україні подовжено

Вівторок, 23 липня 2013, 12:09

 

Прийом заявок на участь у Наукових пікніках в Україні подовжено до 2 серпня. Долучайтесь!

 

Конкурс експериментів для молодих науковців, педагогів та усіх, хто переймається популяризацією та розвитком науки в Україні, подовжено! Заявки приймаються до 2 серпня. Усі бажаючі можуть запропонувати свої ідеї дослідів організаторам Пікніків, а відібрані експерименти учасники конкурсу продемонструють глядачам в рамках одного або кількох наукових ярмарків. Організатори забезпечують учасників необхідними для їхньої презентації матеріалами та обладнанням. Місто має право знати про своїх винахідників та дослідників!

 

Ознайомитись з правилами участі в конкурсі ви можете тут: http://goo.gl/hUPS1

Завантажити форму заявки на участь можна за цим посиланням: http://goo.gl/XJQ4A

 

«Scientific Fun – Наукові пікніки в Україні» – це популяризація наук простим і водночас незвичним для нашого суспільства способом: абсолютно кожен охочий, незалежно від віку, статусу, і тим паче – оцінок у табелях й атестатах зможе власноруч провести експеримент в імпровізованій лабораторії просто неба, зробити маленьке диво та переконатися, що наука може бути доступною та цікавою. Під час заходів фахівці з Центру науки Коперника (Варшава) разом з підготовленими українськими волонтерами продемонструють та пояснять різноманітні закони фізики, хімії та біології. Особливість Наукових пікніків полягає в тому, що відвідувачі не тільки побачать лабораторні досліди, але і втілять їх самі, дізнаються про незвичайні властивості речовин, які щодня використовують у побуті. Таким чином організатори хочуть показати, що наука – це не формули і схеми. Це – все, що нас оточує. А також навчити педагогів і батьків проводити захопливі розвиваючі заняття для дітей без будь-яких витрат, використовуючи тільки підручні матеріали.

 

Пікніки пройдуть восени цього року в п'яти містах України:

Тернопіль - 7 вересня

Львів - 14 вересня

Київ - 21 вересня

Луганськ - 28 вересня

Харків - 5 жовтня

 

Ініціаторами проекту під час ознайомчого візиту до Польші стали учасники освітньої програми «Study tours to Poland». Координаторами проекту є Центр Міжкультурних Ініціатив (Варшава) та Молодіжна організація «Стан» (Луганськ) у партнерстві з Центром Науки Коперника (Варшава), за фінансової підтримки Фонду «Освіта для Демократії» в рамках програми «Перетворення в Регіоні – RITA» Польсько-Американського Фонду Свободи.

 

Кожен бажаючий може стати волонтером в одному із заявлених міст та долучитись до команди організаторів Наукових пікніків, доклавши таким чином власних сил до популяризації та розвитку науки в Україні. Для цього треба заповнити анкету: http://goo.gl/jWtcF Координатори Пікніків обов’язково зв’яжуться з вами!

 

Свої ідеї та питання щодо конкурсу, волонтерської та партнерської участі в підготовці Пікніків надсилайте на адресу: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

Слідкуйте за нашими новинами в соціальних мережах:

https://www.facebook.com/ScientificFun

http://vk.com/scientific_fun

А також на сайті «Тиск світла»: http://tisk.org.ua/?cat=6726

 

Координатор в м.Тернополі:

ТОО ВМГО «Молодіжний Центр Працевлаштування»

Христина Білінська

Тел. +380673504852

e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

http://vk.com/bilinska_hrystja