Незалежність, яка ніколи не залежувалася

Середа, 04 вересня 2013, 06:04

Кілька років тому в одному буковинському селі помер дід Брошко. Помер тихо, ніким не помічений, окрім хіба що деяких односельців. Може, про цю подію і не варто було б згадувати, якби не одна обставина: дідова житейська історія варта того, аби ви про неї знали.

Народився дід на Буковині в часи румунської окупації. Так сталося. Де міг, там народився. Народився на свою біду ще й українцем. Звичайно, громадянину великої Румунії не пасувало родитися українцем, бо це було щонайменше шкідливо для здоров’я. Але най там. Велика Румунія знала, як з будь-кого зробити доброго румуна, і такий екземпляр, як молодий Брошко, не становив для неї жодної проблеми. Якраз вибухнула Друга світова, і хлопця взяли в румунську армію воювати за румунське «отечество». Він не хотів воювати, а тому за всяку ціну вирішив «закосити». До того ж, румуни страшенно паскудно годували своїх вояків. За першої ліпшої нагоди юнак правдами і неправдами зголосився до німецької частини, що базувалася по сусідству. Воювати за німців він, звісно, не хотів, бо ідеї великої Німеччини йому були також до того самого місця, як і ідеї великої Румунії. Але в німців краще годували. Щойно запахло відправкою на фронт – дезертирував, але, на свою біду, попався, і його відправили з іншими «грішниками» бити тітовських партизанів. Стріляти в тітовців «дід» знову таки не хотів, бо не мав до них жодних претензій, а тому «закосив» під хворого і потрапив до госпіталю. Але іронія долі... Не встиг бідака відіспатись, як тітовські партизани напали на лікарню і взяли хлопця в полон. Укотре якось відбрехавшись, він залишився живим і пішов до партизанів. Чому Брошка тоді не розстріляли – невідомо, можливо, тому, що був слов’янином. У будь-якому разі, невдовзі юнак у складі тітовського І загону зустрічав «доблесну» Красну армію. У зв’язку з тим, що м’яса для війни бракувало, його з радістю «записали» в енний совєцький батальйон і відправили прямісінько на фронт. На щастя, війна близилась до кінця. Після переможних салютів хлопця кидають у Західну Україну громити бандерівців. От цього не варто було робити. Юнак дав драла і пішов до рідного дому. Утім, там його вже чекали і, побивши, відправили назад в частину. Чому не розстріляли – історія замовчує. Але з частини він невдовзі знову тікає, вже прихопивши зброю. Цього разу в ліс до місцевої боївки УПА. Як досвідченого вояка його відсилають на рідну Буковину. От тут Брошко розвоювався. Це була вже його особиста війна, а тому спасу совєтам від нього не було. Скільки років тривала ця кривава гра – невідомо, але Брошко був одним з небагатьох, хто вижив. Залишившись сам-самісінький, він обв’язався гранатами, взяв в обидві руки по автомату і пішов у місцевий відділ НКВС здаватися. Енкаведисти, коли побачили такого героя, похололи і чемно попіднімали руки вгору. Не один в ту хвилину наклав у штани. Після довгих допитів, нічого так і не добившись, відправили хлопця до концтабору, а далі на заслання, яке він успішно відкалатав і повернувся до рідного села доживати віку.

Село знало його веселим добродушним батяром і добрим музикантом. Грав на баяні, співав сороміцьких пісень і несамовито любив жінок. Жінки його любили ще більше і до смерті здували зі старого пилинки. Міг побитися з хлопцями, і навіть вже будучи напівпаралізованим, зумів обрубком австрійської шаблі знешкодити злодія, який заліз у хату за пенсією. Про війну дід розповідати не любив, а як розповідав – то тільки про санітарок, дівчат на кухні і любасок, які згубилися в пилюці років. Від старого віяло неймовірним позитивом. Він ніколи не скиглив, не жалівся, не розказував жахіть і не бився в патріотичному екстазі. Я жодного разу не зустрічав людину, яка би так щиро до останньої краплі любила життя, як дід Брошко.

Але була в діда й одна таємниця. Щовесни, коли розпускались дерева, дід йшов у ліс і в відомій тільки йому криївці чистив і змащував свою «скромну» колекцію зброї. Хто знав про цю маленьку дідову слабкість, завжди ставив старому одне і те ж питання: «Нашо? Україна вже вільна!», на яке дід, загадково примруживши око, відповідав – «Згодиться». Хто-хто, а дід Брошко мав право так казати, бо таки знав, почім пуд лиха. Як не крути, і історія його виживання – це символічна проекція з історії виживання цілої України, кинутої на розтерзання всіляким покидькам, змушеної воювати брат проти брата в чужих мундирах, чужих арміях і чужих війнах. Нині, згадуючи старого, я дедалі частіше переконуюсь у дідовій правоті. «Згодиться»... Утім, напевно, дід знав щось більше від нас усіх, набагато більше... Бо коли відходив у вічність, так нікому і не показав свого схрону.

Може, так і треба... Може, старий і справді повірив, що Вільній Україні вже більше нічого не загрожує. А може, просто хотів раз і назавжди поставити у своїй війні крапку, залишивши нам, таким вільним і незалежним, право самим відстояти свою долю, наперекір усьому вижити і бути щасливими.

 

Адам Стрижнюк

Пам’ятаємо, сумуємо, допомагаємо…

Середа, 21 серпня 2013, 10:17

Напередодні Дня пам’яті працівників міліції, які загинули при виконанні службових обов’язків, на знак глибокої шани і поваги до колег біля меморіалу загиблим правоохоронцям були проведені заходи щодо вшанування пам’яті міліціонерів. До меморіального комплексу квіти поклали працівники відділу Державної служби охорони УМВС України Тернопільської області. “Наші серця переповнює гіркота втрати і скорбота по наших бойових товаришах, які, залишаючись вірними Присязі, виконали свій обов’язок , проте віддали найдорожче – своє життя”,- висловився від чистого серця начальник сектору кадрового забезпечення ВДСО Драган М.О. По закінченню заходу за загиблими відбулась зустріч із вдовою Слободян Л.О., чоловік якої – міліціонер-кінолог ВДСО Павло Володимирович Слободян загинув під час виконання обов’язків у квітні 2004 року. Під час зустрічі було вирішено питання щодо покращення житлових умов сім’ї загиблого, вручена матеріальна допомога та внесена пропозиція щодо безкоштовного оздоровлення доньки у дитячому санаторії в місті Євпаторії. Ілона Гайдадіна ВДСО при УМВСУ в Тернопільській області

Майбутні першокласники мають хорошу нагоду отримати шкільний набір у подарунок

Понеділок, 05 серпня 2013, 08:57

Майбутні першокласники мають хорошу нагоду отримати шкільний набір у подарунок! Тим, хто дуже любить школу, ГО «Центр розвитку Тернопільщини» та сайт Тернопільських позитивних новин «Like» пропонують зобразити це на малюнках. Намалюйте свій майбутній клас, вчителів та однокласників. Фантазуйте та втілюйте свою мрію у реальність! Автори найкращих малюнків отримають корисні подарунки : - шкільну форму - портфель зі шкільним приладдям - спортивний костюм Умови акції: Участь можуть приймати хлопчики та дівчатка, які у 2013 році йдуть в перший клас Малюнки намальовані батьками не приймаються Свої роботи надсилайте на електронну пошту Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду Малюнки приймаються до 25 серпня, включно У листі з малюнком вказувати прізвище, ім’я, вік та контактні телефони Усі ваші роботи будуть розміщені на сайтах www.crt.org.ua, like.te.ua Інформаційні партнери tgn.in.ua, proternopil.te.ua, Моя газета, lypa.te.ua, телеканал ТТБ, телеканал ІНТБ Партнери та спонсори акції: Ательє Iris Design Ательє мод Люкс Магазин канцелярських товарів. 

 

Для деяких тернополян собаки дорожчі за дітей

Середа, 31 липня 2013, 05:56

Знаєте, скільки коштує аборт у тернопільських клініках? 500-600 гривень! Заплатила півтисячі і живеш далі в своє задоволення, будучи свято переконаною в своїй доброті й гуманності. Бож ти нічого поганого не зробила – просто позбулася ембріона, який, як ТИ вважаєш, зовсім не людина.

Зайдіть у яку-небудь тернопільську «жіночу консультацію» і вжахнетеся, як багато дівчаток прагнуть вручити лікареві ці півтисячі. Чи когось це в Тернополі хвилює? Чи хтось б’є на сполох? Організовує акції протесту?

Пам’ятаю, минулого року в Івано-Франківську напередодні Великодня церква організувала Хресну дорогу ненародженої дитини. Так, це було символічно, але це був протест. А що Тернопіль? Що робить церква у Тернополі?

Але не про церкву зараз мова. Мене відверто обурюють дописи деяких тернополян, які звертаються до міської влади з вимогою негайно знайти і покарати людей, які вночі відстрілюють собак на масиві «Дружба». Лишень прочитайте, які пафосні сентиментальні словечка ці люди використовують: «Чим ж вам цього разу завинили бідні тварини? Тим, що такі як ви, викидаєте їх на вулицю? Зрештою, хоча б раз в житті можна подумати про беззахисних, замість того, щоб завжди набивати власні кишені!».

З цього приводу мене цікавить єдине: то беззахисні тварини вас хвилюють, а беззахисні діти, яких ЩОДНЯ вбивають під час абортів, вас не стосуються? Чому ж ви тут не кричите, чому не звертаєтеся до влади в цьому випадку?

Відповідь зазвичай така: аборт – це особиста справа кожної жінки. Але якщо так, тоді я вам з таким же успіхом заявляю: це особиста справа кожного тернополянина, відстрілювати чи не відстрілювати бездомних собак. Крапка.

 

Катерина Романова

Споконвіків штучне переривання вагітності було поза законом. Усі релігійні конфесії забороняли віруючим брати участь у цій процедурі. XX століття легалізувало аборти і звело їх у когорту методик планування сімʼї. Поява в другій половині XX століття альтернативних засобів регуляції народжуваності, зміна культурних традицій світового співтовариства загострили питання про моральну оцінку процедури штучного переривання вагітності.

На кожну новонароджену дитину припадає двоє, що не з’явилися на світ в результаті аборту, і цей показник зростає з року в рік. Багато фахівців вважають, що для відображення реального становища ці показники потрібно як мінімум подвоїти. При цьому говорять і пишуть про аборти в Україні – а про Тернопіль взагалі мовчу – дуже мало. Настільки мало, що далеко не кожна жінка взагалі знає що-небудь про аборт – крім того, що він існує. Можливо, причина цього досить проста – ті, хто може і повинен говорити і писати про аборти, не хочуть робити цього, підсвідомо відчуваючи свою провину за причетність до цього діяння в тому або іншому виді. Ніхто не заперечує, що проблема ця «неприємна», тому варто говорити про що-небудь більш приємне. Але якщо керуватися таким підходом, то це все одно, що запевняти хвору людину в тому ніби вона здорова, замість того, щоб почати лікувати її. Тому варто розповісти про аборти, показавши цю проблему з різних точок зору й висвітливши її якомога об’єктивніше.

 

Хто і навіщо це робить

Можна виділити три групи жінок, які йдуть на цю варварську процедуру:

– сексуально неграмотні підлітки;

– жінки у безвихідній ситуації;

– жінки, що свідомо використовують аборт як засіб для «запобігання вагітності».

 

Види абортів

Існують різні види виконання операції з переривання вагітності, при цьому кожна операція призначена для виконання лише на визначеному терміні вагітності і відрізняється своїми особливостями й ускладненнями.

 

Міні-аборт

Цей метод застосовується до терміну 4-х тижнів вагітності. У ході такої операції в шийку матки послідовно вводяться металеві розширювачі, при цьому кожен наступний інструмент більший за попередній за діаметром. При застосуванні цього методу зародок дитини розривається на частини.

 

Класичний аборт

Суть цього методу полягає у видаленні з матки заплідненої яйцеклітини. Канал шийки матки розтягують спеціальними розширювачами. Після цього лікар бере в руки «ножа», гострішого за лезо бритви, і зрізує внутрішній шар матки.

 

Інші види абортів

При терміні 18-27 тижнів часто застосовується метод введення рідин. В матку вводиться довга голка-трубка, що проколює плодовий міхур і через яку відсмоктують деяку кількість плодових вод. Після цього в матку вводиться відповідний обсяг концентрованого розчину перевареної солі і глюкози. Зважаючи на те, що в дитини вже з’явилася чутливість, смерть подібним чином є для неї найбільш болісною. Її тільце чорніє і зморщуються від зневоднювання й опіку концентрованим розчином солі. Через кілька годин після загибелі дитини організм жінки вже сам позбувається мертвого плоду.

Операція малого кесаревого розтину теж застосовується при терміні 18-27 тижнів. У цьому випадку дитину кладуть в холодильник для того, аби вона загинула від переохолодження.

Звичайно, важко повірити, що описані сцени – це не фрагменти фільму жахів, а реальні будні багатьох гінекологічних клінік і відділень міських лікарень. Але така вже наша «гуманна» реальність.

Любов не шукає свого

Щоби виховати хороших дітей, не потрібно бути великим педагогом, потрібно просто їх любити, – сказала якось у нашій бесіді одна багатодітна мати.

Як все просто і в той же час складно. Сьогодні практично втрачене справжнє розуміння любові. Наш світ не любить любові. Досить подивитися на страхітливу статистику абортів, щоб зрозуміти: егоїзм захлиснув світ. Цей світ, НАШ світ, забув, що «... любов – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить».

Це визначення любові, дане апостолом Павлом, на жаль, багатьом невідоме, а якщо й відоме, то неприйнятне. Бо занадто вже глибоке коріння пустила злоякісна пухлина егоїзму в серця і душі людей.

Ось один із типових прикладів. В абортному відділенні однієї з клінічних лікарень Києва – черга. Жінки з нетерпінням очікують тієї години, коли зможуть позбутися своїх дітей. На те, що спершу треба добре подумати над своїм рішенням і не вбивати нове життя, реакція, як правило, негативна. Якось одна з жінок, досить респектабельного виду, сказала: «У мене є одна дочка, якій я хочу дати в цьому житті все, більше мені дітей не треба». Яка велика омана, справжнє затьмарення розуму думати, що ціною крові безвинно вбитих дітей, ціною їхнього життя можна зробити когось щасливим! Катастрофа в такій сім'ї неминуча, якщо не опам'ятатися. А єдина дочка, яка виросла в середовищі такого патологічного егоїзму, хіба не буде робити так само, як і її мати? Тим більше, що такі матері, як правило, самі за руку приводять своїх дочок на аборт ще в юному віці і цим згущують хмари прокльону над усім своїм родом. Якщо ж у такої жінки не дочка, а син – суть проблеми не змінюється. Егоїзм, замішаний на крові своїх ненароджених дітей, замішаний на чужих нещастях, ніколи нікого не зробив по-справжньому щасливим.

Наведу ще один характерний поклад. В одній з тернопільських «жіночих консультацій» мені без особливих зусиль вдалося застерегти від аборту 18-річну дівчину. Виявилося, що Катя (так її звали) – з багатодітної сім'ї, її мама ніколи не робила абортів. Хлопець, від якого Катя завагітніла, наполягав на тому, щоби вона позбулася дитини, в іншому випадку грозився її залишити. Дівчина вибрала дитину. Народилася чудова донька Олександра. Віталій (батько Олександри) кілька разів бачив, як Катя гуляла з донечкою на вулиці й одного разу з'явився до них із квітами. Узявши на руки дочку, не зміг стримати сліз. Обіцяв ніколи їх не залишати.

Але мама Віталія вирішила по-іншому. Вона, викладач вузу, вважає себе і свого сина інтелігентними людьми, тому не збиралася ріднитися з «простолюдинами». І Віталій більше не приходив до Катерини. Не знаючи, що й думати, вона зателефонувала йому додому. Слухавку взяла мама Віталія. Катя потім довго не могла отямитися від усього того, що їй довелося вислухати. Наприкінці було сказано: «Яблуко від яблуні далеко не падає...» Людмила І., мама Віталія, говорячи це, мала на увазі, звичайно ж, родину Каті, у якій народилося і виросло п'ятеро дітей, і аж ніяк не себе.

До університету, як мріяла його мама, Віталій не вступив. До армії теж не пішов. Людмила І. постаралася відгородити сина від казарменого життя. Хоча, можливо, воно пішло б йому на користь. А так Віталій, який не вирізнявся цнотливим поводженням, розгулявся не на жарт. Його часто можна було зустріти з жінками легкої поведінки. З деякими з них він навіть намагався Катю познайомити. А потім трапилося щось страшне – Віталій захопився наркотиками. Сьогодні він героїновий наркоман. Друзі запевняють, що він може зупинитися, і хлопець марить цими ілюзіями ось уже більше року. Не дай, Боже, звичайно, але може трапитися так, що Олександра буде єдиною дочкою Віталія і єдиною внучкою Людмили І. Проте сьогодні вони від неї відреклися.

А ось інший приклад, на жаль, нетиповий. В один із благодійних фондів Львова зателефонувала лікар-гінеколог і попросила допомоги для молодої жінки, яка народила дівчинку і не має ніяких засобів для життя (їй навіть із пологового нема в чому забрати дочку). Виявилося, що Наталя П. – сирота, вихованка дитячого будинку. Після десятирічки закінчила училище і була призначена на один із заводів. Через якийсь час Наталка, як кругла сирота, отримала однокімнатну квартиру. Відпрацювавши визначений термін, вирішила звільнитися. Молодій дівчині важко було звикнути до брудної і важкої роботи на цьому підприємстві. Пішла в овочевий кіоск продавцем, але й тут було не легше, особливо, коли доводилося торгувати в мороз і в спеку, і в дощ. Мріяла перейти на роботу в магазин, тим більше, що завагітніла. Хлопець, з яким вона зустрічалася – Олег, відразу ж її залишив. Наталка знайшла гідне місце роботи, однак поки оформляла документи, хтось повідомив новому начальству, що дівчина вагітна, і її не взяли. Вона залишилася без роботи і без засобів для існування.

– У мене були в запасі макарони, ними й харчувалася, доки ходила вагітна, – згадує Наталя.

Вона народила дівчинку, дуже маленьку і худеньку, але, на щастя, здорову.

В той час як волонтери благодійного фонду почали збирати, що називається, зі світу по нитці для Наталки і її дочки, знову зателефонувала лікар-гінеколог і повідомила, що молоду маму з дитиною забрали заможні люди на машині. Виявилося, що це батьки хлопця, від якого народилася маленька Світланка. Довідавшись про ситуацію, в якій опинилася Наталя, вони сказали, що не можуть змусити сина одружитися, але внучці своїй не дозволять бідувати: дитина ні в чому не винна. І хоча в Наталки була своя квартира, в якій, щоправда, крім «розкладушки», столу і трьох табуреток нічого не було, батьки Олега забрали її з дочкою до себе. Спершу Олег намагався якнайменше бути вдома. З Наталею майже не спілкувався, але дочку свою полюбив. Коли дитина серйозно занедужала, він дуже злякався. Підняв на ноги багатьох лікарів, щоб врятувати життя Світланки. І коли лихо відступило, Олег по-іншому почав ставитися до матері своєї дочки. Довго можна описувати історію їхніх стосунків, а потім любові, але важливий результат – Олег і Наталя зареєстрували свій шлюб в РАЦСІ і повінчалися у церкві.

Як би хотілося, щоб ця історія допомогла задуматися черствим, егоїстичним людям над неминучими цінностями щирої любові, любові, яка робить людину по-справжньому щасливою.

Адам Стрижнюк

Аборт зробили, але дитина вижила: непроста історія Джоани Джессен

За приголомшуючими цифрами статистики абортів ми не бачимо конкретних людей: якими б вони виросли, якби їх не вбили? Дивовижна історія американки Джоани Джессен стала відома всьому світу. Джоана брала участь у телепрограмах, про неї написана книга. Ця дівчина – живе свідчення того, що наші плани далеко не завжди співпадають із задумом Божим про людину. Джоана знала, що вона не така, як всі. Але не знала, чому...

Ця історія почалася 6 квітня 1977 р., коли сімнадцятилітня Тіна переступила поріг клініки абортів. У неї взяли підписку, зробили ін'єкцію сольового розчину і поклали в палату. За день тут зібралося майже три десятки дівчат, котрі прийшли з однією метою – позбутися своїх дітей. Опівночі у Тіни почалися пологи. Вона розбудила медсестру, але та сонно пробурмотіла: «Все буде добре, мертвий плід на ранок вийде, йди лягай...». Але згодом у кімнаті пролунав слабкий дитячий крик. Крихітна Джоана переможно заявила про свій прихід у цей світ…

Діана де Пол удочерила Джоану, коли їй було чотири роки. 25 грудня 1989 р. – пам'ятний день! – Діана закінчувала приготування до різдвяної вечері.

– Тобі допомогти? – запитала Джоана і, оступившись, трішки штовхнула Діану. – Мамо, а чому в мене церебральний параліч?

Уже не вперше Джоана ставила це питання і в Діани завжди була напоготові відповідь: «Це результат родової травми. Пологи були передчасними». Та цього разу вона зрозуміла, що така відповідь більше не задовольняє Джоану. Думка про те, що вперше за довгі роки їй не потрібно буде брехати, поселила мир у її душі.

– Твоїй справжній мамі було тільки сімнадцять років. У неї, напевно, не було можливості ростити дитину, не було грошей. Можливо, на цьому наполіг її друг чи батьки. І вона наважилася...

Джоана не сказала ні слова. Вона чула про аборти, але лише тепер це страхітливе слово увірвалося в її ще таку юну свідомість. Якщо до цього Різдва дівчинка часто плакала, не розуміючи, чому рідна мати віддала її на виховання чужим людям, то тепер, дізнавшись, що мати вирішила її вбити, навіть сльозинки не зронила. Проте питання залишилося: «Чому вона мене не хотіла? Якби вона довідалася, що я жива, вона пошкодувала б про скоєне? Чи думає вона про мене? Як її звуть? Як вона виглядає?»

Діана могла розповісти прийомній дочці лише те, що прочитала в її медичній картці. Там значилося, що дівчинка народилася за 10 тижнів до встановленого терміну в результаті абортивної ін'єкції. Висновок лікарів стаціонару, де Джоана перебувала до 17-місячного віку, свідчив, що дівчинка навряд чи коли-небудь зможе сидіти, а вже тим більше ходити.

Зі стаціонару її забрала літня жінка – Пенні де Пол, мати Діани. Діана відразу ж полюбила малятко. Можливо, її любов і була найнеобхіднішими ліками. Якось, побачивши Діану, що виходила з машини, Джоана без сторонньої допомоги кинулася до неї, щоб обійняти. Це була величезна радість для всіх, адже їм багато що довелося пережити. Джоана перенесла декілька операцій, перш ніж змогла встати на ноги. Було непросто і в школі: діти не хотіли з нею дружити.

Незабаром після пам'ятної розмови на Різдво знайома Діани запросила Джоану виступити в церкві на вечорі, присвяченому Дню матері.

– Я згідна, якщо тільки мені дозволять сказати декілька слів, – відповіла Джоана.

Того вечора вона вийшла на середину зали і, взявши мікрофон, заспівала свою улюблену пісню. А потім почала говорити:

– Мене удочерили. Моїй рідній матері було 17 років, коли я народилася. На сьомому місяці вагітності вона вирішила зробити аборт. Я за все прощаю її. Вона була молодою і не розуміла, що робила. В результаті аборту у мене стався церебральний параліч. Але я не плачу, бо я не сама – Господь постійно піклується про мене.

У церкві стояла небувала тиша. Багато жінок плакали. Потім люди оточили Джоану, обіймали її або потискували їй руку, говорили: «Як добре, що ти вижила!» Так уперше Джоана повідала свою дивовижну історію...

Восени 1991 р. на іншому кінці континенту молода жінка сиділа біля телевізора і байдуже перемикала програми. Раптом її увагу привернула передача, героїнею якої була чотирнадцятирічна дівчинка. «Моя дочка! Але ж цього не може бути!» – приголомшено вигукнула Тіна. Ведуча поставила Джоані запитання і та засміялася. «У неї моє обличчя, мої очі. І вік той же, і вона говорить, що з'явилася на світ у результаті аборту!»

Тіна не могла схаменутися. Її душу переповнювали найбільш суперечливі почуття і спогади. Крихітна дитина, яка кричить у неї на руках... Почуття вини... Образа на всіх, хто знав, але не сказав їй, що аборт – страшне зло... «Джоано, – думала Тіна, – я хотіла б сказати тобі, як я шкодую. Та якщо я знайду тебе, чи захочеш ти розмовляти зі мною? Чи захочеш прочитати листа, якщо я тобі напишу? Чи цим я завдам тобі ще більшого горя?»

Біль Тіни став майже нестерпним. Вона не зводила очей з лиця дочки. Аудиторія ставила Джоані запитання і одне з них було таким: «Чи хотіла б ти зустрітися зі своєю справжньою мамою?» У Тіни перехопило подих.

– У мене є сім'я, – відповіла Джоана. – Моя мама тут, ось вона, поряд зі мною. У мене зовсім немає зла стосовно моєї біологічної матері. Я прощаю їй усе, що вона зробила.

Тіні не потрібно було інших слів. Відчай приголомшив її: «Вона сказала ні. Вона не хоче мене бачити…»

Джоана і Діана багато їздили по США, виступали перед різною аудиторією на зустрічах, організованих рухом «Prolife». Завзяті прихильники абортів у присутності Джоани виявлялися безпорадними.

У березні 1992 р. Діана розшукала Тіну. Але Джоана не захотіла з нею зустрітися. «Моє серце цього не витримає», – сказала вона, ридаючи.

Напевно, зустріч Джоани з її рідною матір'ю все-таки коли-небудь відбудеться – вона необхідна їм обом. Але ще потрібніша ця зустріч іншим: як застереження, як етичний урок.

 

Підготував Адам Стрижнюк

Зворушливі зізнання у любові тернопільських матерів

Вівторок, 30 липня 2013, 06:45

На сайті like.te.ua триває акція, організована громадською організацією «Центр розвитку Тернопільщини» та “Тернопільськими позитивними новинами”.

Листи з розповідями про Ваших дітей будуть опубліковані на нашому сайті. 30 липня стануть відомі й імена переможців акції, на яких чекають приємні подарунки: Подорож на яхті «Світлана» по Тернопільському ставу Квитки на прогулянку катером «Капітан Парій» Квитки у Кінотеатр «СінемаСіті» Свої розповіді надсилайте на електронну адресу Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду Акція може бути продовжена. Кількість квитків обмежена.

Першою учасницею була Наталя Пошелок, яка розповіла про свою донечку.

“Моя дочка – найкраща, тому що, вона – МОЯ, і в цьому її неповторність та унікальність. Можливо, хтось краще співає, швидше бігає, краще вчиться, але від цього вона не стає гіршою в моїх очах, тому що вона – найкраща і найталановитіша. Коли Юля мене обіймає, каже, що дуже любить, і зізнається, що я – найкраща мама, мені нічого більше і не потрібно. Я дуже люблю слухати як вона співає, а тепер ще й гратиме на фортепіано! Думаю, скоро у нас будуть чудові вечори при свічках, під музику фортепіано. А ще мені подобається разом із нею займатись йогою. Я кожен день кажу своїй дочці, що її люблю, і вона – найкраща . Кажу, що підтримаю і допоможу у будь-якій життєвій ситуації. Я хочу щоб моя Юля виросла впевненою у собі та в своїх силах. Щоб знала, що її люблять не «за щось», а тому, що вона – унікальна“.

А інша наша учасниця Наталя Шаблій розповіла, за що так любить свою доню.

“Я люблю її за все. За сміх дзвінкий. За очки, як волошки голубі. За волосся, як пшеничне поле. За вії намальовані. Коли Діаночка говорить: «Мамо, ну чесно я вії не малювала». За схований під столом букет квітів, обірваних на клумбі із запискою – «Найкращій мамі в світі!». Люблю її секрети, такі наївні і такі важливі. Вона, моя маленька донечка, дає сили на кожен день. Я дякую, тобі, донечко, що ти у мене є. ”

У рамках нашої акції ми отримали ще одне зворушливе зізнання матері у любові до своїх дітей. Надіслала нам його тернополянка Оксана Лабяк.

“Дітки мої як роса – волога червневого світанку , що освіжає . Тішить око грайливим різнобарв’ям сонячних зайчиків , заточених у призму водяних краплин , це життєдайне світло сонця . Красиві , малі , беззахистні . Довкола них весь світ , світ радості та сліз , супокою й тривоги , світ злетів та падінь .І небезпек багато є для крихітних краплин , де спека , вітер , та родич близький – з градом дощ . Але у них є ми , батьки – оплот надійний , що любить і леліє чада свої , й не дасть ввірватись негараздам в їхній світ . Лиш мир й добро , відвагу й честь , любов і віру взірцем своїм несем крізь років плин . Як , що потрібно і коли … Облишмо це , на все свій час і не корім своїх дітей , у них іще дитинство безтурботне. Ні , не за спортивну спритність , не за художній , чи музичний дар , і ні за лестність хитрую часами , моя хвала , А за дитячий погляд чистий , усмішку щиру і палкі обійми , за ранішній цілунок ніжний , за рідную кровинку і за просто так . Вони найкращі , бездоганні , краплинки Божої роси один Захар , другий Назар – два ріднії брати. Продовжувачі роду свого , та носії генетики , мої” .

У Тернополі проводився арт-терапевтичний наметовий табір «Кольорові сни»

Середа, 24 липня 2013, 10:37

1-7 липня 2013 року у с. Антонівці Шумського р-ну за ініціативи кафедри практичної психології в межах реалізації угоди між ТНПУ імені В. Гнатюка та Східно-Європейської асоціації арт-терапії (Софія) проводився арт-терапевтичний наметовий табір «Кольорові сни».

У програмі були запропоновані майстер-класи, тренінги з різних видів арт-терапії:

-       терапія візуально-пластичними засобами (проективне малювання, спонтанний малюнок, створення спільного малюнку пальчиковими фарбами, гратаж, малювання кольоровим піском, робота з глиною, пластиліном, ліплення масок, робота з асоціативними метафоричними картинками),

-       музикотерапія (робота з голосом, гра на етнічних барабанах та інших інструментах),

-       танцювально-рухова терапія (контактна імпровізація, ритуальні етнічні танці, автентичний рух).

Особливою цікавими були тренінги «Шлях до Самості», «Внутрішній стан в танцях і малюнках», «Візуальна психодіагностика (фізіогноміка, графологія, конституційна діагностика та дерматогліфіка)», «Сни - містичний досвід самопізнання».

Окрім майстер класів відбувалися творчі майстерні «Солодкі скульптури» - виготовлення фігур з солодкого тіста, «Цукерковий букет», «Техніка переведення картинок», «Чарівна скриня» (вишивка стрічкою), боді-арт, візаж. Учасники табору також брали участь в інтелектуальних, командних іграх, екскурсійній подорожі «Давні поселення ІХ-ХІІ ст. Літописний Данилів».

Єднання з природою сприяло саморозкриттю учасників, кращому пізнанню себе. Ось один з їх коментарів: «Це був ніби подарунок і ми потрапили в казку на тиждень. В цій казці можна було бути дійсно собою, танцювати, співати, малювати, усміхатися всім і бачити усмішки у відповідь.   Я дійсно змінився за цей тиждень, весь табір і кожна хвилина в ньому це щось неймовірне, казкове, приємне, позитивне, щасливе. Давайте творити її і у цьому світі!».

Олена Тіунова, доцент кафедри

практичної психології ТНПУ імені В. Гнатюка

 

 

Чому я не ходжу на прощу до Зарваниці

Середа, 24 липня 2013, 06:35

«Тоді фарисеї пішли й радили раду, як би його впіймати на слові. І вислали до нього своїх учнів разом з іродіянами. «Учителю», – кажуть ті, – «ми знаємо, що ти щиросердий і що дороги Божої навчаєш по правді й не вважаєш ні на кого, бо не дивишся людям на обличчя. Скажи нам, як тобі здається: Чи дозволено давати кесареві податок, чи ні?» Ісус же, знаючи їхнє лукавство, озвався: «Чого мене спокушаєте, лицеміри? Покажіть мені гріш податковий». Ті принесли йому динарій. Він спитав їх: «Чий це образ і напис?» Відповідають йому: «Кесарів». Тоді він до них каже: «Віддайте ж кесареве кесареві, а Боже Богові»

(Мт.22:15-21)

 

Наближення тих чи інших виборів Церква помічає і відчуває. Політики все частіше заходять у храми, ревно моляться і хрестяться, особливо тоді, коли на них націлені об’єктиви телекамер... Дехто плекає надію, що священики будуть агітувати мирян саме за його партію чи блок... Але чи може Церква бути політично заангажованою?

Понад 100 тисяч віруючих взяли участь у паломництві до чудотворного місця в Марійському духовному центрі в селі Зарваниця. Сюди прибули вірні з України та з-за кордону. Приїхало чимало почесних гостей.

Однак не обійшлося на прощі й без чималого десанту політиків та представників влади. Зокрема, серед паломників можна було впізнати губернатора Тернопільської області, народних депутатів, лідерів політичних партій.

На перший погляд, у цьому немає нічого дивного, адже політики також люди і в них також є духовні потреби. Але… Чи потрібно для задоволення власних духовних потреб перебувати в перших рядах? Якщо тисячі людей моляться, звертаючи обличчя в бік священнослужителів, а там у той час бачать спини одіозних «месій і спасителів» українського народу, то якою буде ця молитва? І до кого вона тоді звернена – до цих самих політичних «патріотів власної кишені»?

У відповідь на такі закиди часто зазначають, що, мовляв, відомим політикам «статус» не дозволяє бути серед простого народу. Але хіба цей «статус» означає, що політики перестали бути людьми?

Обурило під час прощі також те, що довкола стояли намети партії ВО «Свобода». Виникає закономірне запитання: для чого ви пхаєтеся до Зарваниці зі своєю політикою? Невже хоча б цього дня не можете про неї забути?

Звичайно, все це відбувається не без мовчазного сприяння керівництва Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ. Останнім часом складається враження, що найбільш незалежна від політиків церква, якою завжди була УГКЦ, стає все більш підлабузницькою і діє за принципом «яка власть, така й масть». У нас виникають великі сумніви в тому, чи діяли б так само (якби, звичайно, жили в наш час) світочі цієї Церкви: Андрей Шептицький, Григорій Хомишин, Йосиф Сліпий. Навряд. Ці Христові служителі добре розуміли, в чому полягає місія Церкви: не в тому, щоб вести яку-небудь партію чи політика до влади, а в тому, щоб вести людину до Бога. Церква, у силу своєї природи, не може займатися політичною агітацією (а як ще розуміти намети ВО «Свобода»?), адже її діти можуть опинитися по різні сторони політичних барикад. Церква повинна постійно піклуватися про єдність своїх чад, про єдність усього суспільства. Але єдність ця іншого характеру. У духовному плані важлива не одностайність політичних поглядів, а, насамперед, внутрішня єдність у вірі і любові. При цьому Церква, як і кожен громадянин, віруючий чи невіруючий, може привселюдно висловлювати свою думку з важливих питань, а також свідчити про добрі чи злі справи державних чиновників, політичних партій, рухів або окремих осіб.

До речі, щодо останнього. Ви чули коли-небудь, щоби Церква «подавала голос» на всі ті злодіяння, що чиняться теперішньою владою? Ми не пригадуємо такого. Чому Церква мовчить? Може, в Україні стало настільки добре жити, що нема жодної об’єктивної причини, аби поставити того чи іншого політика «на місце»?

Словом, допоки на прощі в авангарді ходитимуть скомпрометовані вітчизняні політики – я туди ні ногою. І не тому, що я кращий за інших, а просто тому, що мені неприємно перебувати поруч із тими, які привселюдно хрестяться, а за спинами грабують мою країну.

 

Адам Стрижнюк

(фото – Олег Мудрий)

«Ніколи б не подумала, що в моїй родині буде четверо найдорожчих мені чоловіків і всі – Славіки»

Вівторок, 23 липня 2013, 12:15

 Відразу трьох хлопчиків народила 35-річна Ірина Бабовал наступного дня після Трійці. Вони з чоловіком вважають це Господнім знаком, адже дітей Іра і Ярослав просили у Бога цілих тринадцять років, пишуть «Факты и комментарии». 

Подружжя постійно зверталося до лікарів, обстежувалися, проходили різноманітні курси лікування. Але не забували і про Бога. Неодноразово їздили в паломництва по святих місцях. Неподалік Почаєва Ірина та Ярослав купалися в джерелі святої Анни, яке славиться допомогою безплідним парам. У позаминулому році подружжя вирушило на прощу до Єрусалима, до Гробу Господнього. Через рік Ірина дізналася, що вагітна і носить під серцем одразу трьох синів!

«Варто було мені встати з ліжка, щоб сполоснути після себе чашку, як чоловік починав лаятися»

– Це було тим більше несподівано, що у нас з чоловіком вже досить солідний вік, як для людей, які вперше стають батьками, – посміхаючись, каже Ірина Бабовал, симпатична мініатюрна шатенка. – Мені 35 років, а Славіку вже сорок. Ми познайомилися з ним багато років тому в Збаразькому районі. Ярослав жив у селі Добриводи, а я приїжджала туди до родичів на шкільні канікули. Три роки ми зустрічалися, а коли мені виповнився 21 рік, побралися. Жити спочатку було важко: наймана квартира, спроба заробити і встати на ноги. Але дітей хотіли з самого початку. Чомусь Бог не давав. До кого тільки ми вже не зверталися! Здавали аналізи, проходили діагностику. Всі лікарі брали з нас гроші, причому чималі, але результату жодне лікування не приносило. Я навіть зробила операцію зі збільшення прохідності труб і все одно не могла завагітніти. Але ми з чоловіком не впадали у відчай. Твердо знали, що у нас рано чи пізно будуть діти.

Тим часом були зайняті і насущними проблемами: купили по молодіжному кредиту двокімнатну квартиру, зробили в ній ремонт. Віддавати гроші було непросто, особливо коли сталася криза. Ми з чоловіком приватні підприємці. Славік займається м’ясною продукцією, а я шию шкільну форму. Поки крутимося, бігаємо, шукаємо клієнтів – заробіток є. Як тільки робимо маленьку паузу – грошей відразу не вистачає.

У листопаді 2012 року Ірина відчула, що чекає дитину. Жінка навіть не купувала тест на вагітність. Відразу здала аналіз крові, який підтвердив її припущення. Радісну новину майбутня мама тут же повідомила чоловіку. Ярослав дуже зрадів, але не здивувався: як і Ірина, він був упевнений, що в них обов’язково буде дитина. Через шість тижнів подружжя разом пішли на перше УЗД.

– Коли нам сказали, що я вагітна трійнею, ми просто повірити не могли, – розповідає Іра. – Навіть не так: повірити – повірили, але усвідомити, що ти не просто носиш під серцем довгоочікуване дитя, а що всередині мене їх цілих троє, до кінця ніяк не виходило. Причому мене стали лякати можливими ускладненнями і погрозами зриву і мало не відразу сказали лягати в стаціонар. Я, звичайно, цього робити не стала. Ну як це: кину швейний цех, підлеглих, роботу і ляжу в лікарню? Тим більше, що почувала себе чудово. Ну так, перші кілька місяців трохи нудило, але це не заважало вести активний спосіб життя. А ось Славік якраз був обережним. Спочатку заборонив мені водити машину, потім перестав куди-небудь відпускати саму. Зрештою, дійшло до того, що він, крім своєї роботи, взяв на себе всі клопоти по господарству. Прибирав, готував їжу, мив посуд. Варто було мені встати з ліжка, щоб сполоснути після себе чашку, як чоловік починав лаятися. Хоча, слід визнати, це відбувалося вже на останніх місяцях вагітності, і рухатися справді було дуже важко.

«Мені зробили загальний наркоз, а коли прокинулася, була вже мамою»

– Я невеликого зросту, важу п’ятдесят кілограмів, а тут поправилась на цілих двадцять, і всі двадцять пішли саме в живіт, – продовжує Іра. – Бачите, зараз, через кілька тижнів після пологів, я знову стала худенькою, а живіт стирчить – шкіра ще не підтяглася. Лікарі навіть жартували, що у мене там, напевно, дівчинка залишилася. В останні місяці вагітності я могла лежати тільки на боці, через важкості в животі почала мучитися безсонням. Добре, хоч діти не дуже мені дошкуляли. Не билися, не пустували, просто потихеньку підростали в животі.

– Я торкався живота дружини, ловив дитячу п’яточку або лікоть і все ніяк не міг зрозуміти: ну як це, в такому малюсінькому просторі (в животику моєї маленької Іринки!), живуть одразу троє наших синів? – дивується Ярослав.

– На святвечір ми сказали моїй мамі, що у неї буде троє онуків, – сміється Ірина. – Ох, треба було бачити реакцію. Вона весь вечір пила валер’янку, все ніяк не могла заспокоїтися. А я якось швидко звиклася з цією думкою. Хоча, якщо чесно, до останнього сподівалася, що буде хоч одна дівчинка. Нам відразу сказали, що один з трійнят – точно хлопчик. Решта під час УЗД дупками повернулися. На наступному обстеженні узедистка встановила, що у мене в животі – двоє синів. Ну, вже остання-то буде дівчинка, думала я. І помилилася!

У Тернопільському обласному перинатальному центрі «Мати і дитина» Ірині, яка доносила трійню до 35 тижнів, зробили кесарів розтин. Ярослав народився зі зростом 43 сантиметри і вагою 1950 грамів, Станіслав – 44 сантиметри і 2100 грамів, а Владислав – 43 сантиметри і рівно два кілограми.

– Про пологовий будинок можна розповідати окремо і з масою злободенних подробиць, – каже Ірина. – Справа в тому, що ремонт у перинатальному центрі розпочався бозна коли. Розпочався з помпою, з табличками «Під патронатом міської адміністрації та Президента України». Відкриття нової будівлі з модернізованими кабінетами і дорогою апаратурою мало відбутися ще півроку тому. Але старий пологовий будинок зруйнували, а новий так і не добудували. Але ж народжувати в іншому пологовому я не могла: трійнят приймають тільки в обласному перинатальному центрі, тому що якщо у новонароджених виявляються якісь небезпечні для життя патології, то врятувати їх можуть тільки там. Лікарі обласного пологового будинку і справді чудові. Але умови! На всіх породіль там… одна десятимісна палата. Ми з дівчатками лежали штабелями, як оселедці. Спека, задуха, про кондиціонери і мови немає. Вікно весь час було відкрите, і нас усіх протягло. Якось раз уночі мене розбудила одна з пацієнток, Надя: «Іра, у мене вже води відійшли. Зараз народжуватиму. До лікаря не дійду, так що приймай пологи!» Я, звичайно, заметушилася, побігла за акушером. Слава Богу, він встиг, і Надя благополучно народила.

Ірині лікарі відразу сказали, що їй доведеться пройти через кесарів розтин. Жінка готова була народжувати і сама, але у випадку з трійнею дуже великий ризик ускладнень. Враховуючи вік Іри і те, що це перша її вагітність, про фізіологічні пологи не могло бути й мови.
– Мені зробили загальний наркоз, а коли я прокинулася, то вже була мамою, – каже Ірина. – Навколо мене стояли акушер-гінеколог, анестезіолог, медсестри, про щось запитували, мацали пульс, дивилися мені в обличчя. Я все чула, але язик був як свинцевий, говорити не могла. Насилу вимовила «мамо», побачивши в реанімації біля ліжка свою матір. Потім запитала єдине, що мене цікавило: де діти? Мене запевнили, що все гаразд, малюки живі і здорові. Увечері того ж дня кожного з синів по черзі поклали мені на груди. Це було так дивно! Рідні, тепленькі грудочки, такі крихітні, що навіть на руки страшно взяти.

– Я досі синів жодного разу не брав на руки, – зізнається Ярослав. – Коли туго замотані «солдатиком» – ще нічого, можна взяти на хвилинку, а так – ручки-ніжки мацюпусінькі, пальчики взагалі як сірники, головку не тримають. Як їх таких візьмеш?
Цієї миті один із малюків, які лежали у спальні, тихенько заплакав. Подивившись на годинник, мама з татом вирішили, що час годувати діток. Ірина почала розгортати хлопчиків з пелюшок, а Ярослав пішов на кухню готувати дитячу суміш.
– Грудного молока у мене поки мало, – розповідає Іра. – Вистачає тільки на два рази на день кожному з хлопчиків. А дітки повинні їсти кожні три години. Славік, ти пляшечки простерилізував?
– А чого морочитися, якщо пацани потім все одно горілку з однієї склянки пити будуть? – віджартувався новоспечений тато, виймаючи пляшечки зі стерилізатора. – Уявляєте, в дитячій обласній лікарні, куди Іру з малюками перевели через тиждень після пологів, діти свої 50 грамів їжі недоїдали. А коли я приготував – миттю все злопали. Це тому, що їдять вдома, та з легкої татової руки!
– Якби не було цього тижня в дитячій лікарні, я б зараз, напевно, з глузду з’їхала, – хитає головою Ірина, роздивляючись малюків. – Там мене привчили до режиму, пояснили, що робити, коли діти рюмсають, як їх правильно брати на руки, як швидко міняти підгузки, як сповивати. Добре ще, що вони зараз в основному сплять. Синочки взагалі дуже спокійні дітки. Особливо Станіслав. Славік і Владик – ті, буває, похникують. А Стасик особливий. Наприклад, Ярослав схожий на тата, Владислав – на мене. До того ж вони обидвоє темненькі. А Стасик взагалі світленький і ні на кого з нас не схожий.
– Хто вибирав дітям імена? – цікавлюся у Світлани.
– Я, – усміхається Іра. – Чоловік сказав, що після того, як я народила відразу трьох синів, мені і карти в руки. Будь-який каприз! А я чогось собі так придумала: старшого назвати на честь тата, а двох інших – Станіслав і Владислав. Якби мені хтось раніше сказав, що у мене в сім’ї буде четверо найрідніших і улюблених чоловіків, та ще й всі Славіки, – я б ні за що не повірила.
– Коли збираєтеся хрестити малюків?
– У серпні. Зараз всі подруги, друзі і родичі, яких ми хотіли б бачити хрещеними наших малюків, у відпустках, на морях і курортах. Ось зберуться – тоді й похрестимо.
– Місцева влада Тернополя якось заохотила вас за трійнят? Пообіцяла передбачену в таких випадках квартиру?
– Ні, – нахмурився Ярослав. – Хоч би шматок землі який дали для спорудження будинку. А нас навіть усно не привітали, не кажучи вже про матеріальну допомогу, якісь візочки, ліжечка чи хоча б ті ж памперси, пачка яких іде у нас за два дні.

– Добре, що хоч є допомоги по народженню на дітей, які платить держава, – додає Ірина. – На трьох це виходить близько трьох з половиною тисяч гривень на місяць. За них можна купити підгузники та дитячі суміші. Славіку належить годувати сім’ю самому, адже кілька найближчих років я працювати не зможу. Але нічого, якось впораємося. Головне, щоб дітки були здорові. Якщо Господь почув наші молитви і допоміг нам народити таких чудових хлопчиків, то обов’язково дасть можливість поставити їх на ноги.

 

Підготував Артем СТРОНОВИЧ

Піонерські табори: як це було

Понеділок, 15 липня 2013, 10:11

У нашому дитинстві влітку було не три місяці, а три зміни. Компанії ділилися на загони і палатки. Ранок починався з «побудки», зарядки і лінійки. Вдень була «тиха година». А о десятій вечора наставав «відбій». Таким було наше піонерське літо.

Звичайно, сьогодні для демократичного вуха історії про табори, чергові зміни, ходіння строєм і вечірні «розбори польотів» звучать дикувато. Але для нас це було природним середовищем існування. Щороку тисячі радянських дітей на канікулах не залишалися в міських джунглях, не відлітали з батьками на південь і не переселялися до бабусь у село, а стрункими колонами вирушали в піонерський табір. З путівкою. На зміну, дві або навіть три. Кому як пощастило.

 

 Табір

Вони були найрізноманітніші – від наметових на березі річки, від якої вожаті відганяли спраглих до купання дітлахів кропивою, до мармурових палаців на березі моря, де теж купатися дозволялося після свистка. У цьому проміжку розмістилися деревʼяні бараки зі зручностями у дворі і стандартні цегляні двоповерхові будівлі на лісовій галявині. Але практично в кожному з них алеї та доріжки прикрашали гіпсові сурмачі і барабанщики.

Практично всі табори належали підприємствам і організаціям, від фінансового стану яких і залежала піонерська розкіш. Путівки розподілялися між членами профспілок. Однак діти працівників всіляких -омів (обкомів, райкомів, міськкомів і т.д.) мали можливість побувати в різних куточках неосяжної батьківщини, а не їздити 10 років в одну й ту ж «Лісову казку».

Найголовнішою піонерською здравницею вважався знаменитий «Артек». До Криму відправляли тільки найкращих (під цей критерій потрапляли діти, які відзначилися у навчанні чи спорті, або ті, чиї батьки займали відповідну посаду). Враження звідти привозили теж найрізноманітніші. Хтось, звиклий їздити на татовій «чайці» до школи, не міг змиритися з необхідністю жити в суворих рамках демократичного централізму. Інші, повернувшись з табору, вивчали географію за марками на конвертах, які надсилали новопридбані друзі з усіх куточків Радянського Союзу. Недарма «Артек» називали 16-ю Дитячою РСР.

 

Дресс-код

Піонерський дресс-код в «Артеку» дотримувався непорушно. Кожен загін отримував форму певного кольору, в той час як домашні різнокольорові майки та спідниці нудьгували у зданій до комори валізі.

У таборах простіших спеціальної форми для юних радянських громадян не шили. Тому ми бігали в трико чи шортах, а привезену парадну піонерську форму одягали всього двічі – на урочистих лінійках, що збиралися з нагоди відкриття та закриття зміни.

 

Атрибути

Піонер, який вирушав до табору, міг (і дуже хотів!) забути вдома славнозвісну червону краватку, але приїхати на зміну без тюбика зубної пасти (а то й двох) було просто немислимо. Особливим шиком вважалося мати при собі не яку-небудь «Лісову» або «Чиполліно», а справжній болгарський «Поморін». Комусь може здатися, що весь сенс літнього відпочинку полягав у можливості серед ночі залізти в сусідню палатку, щоб «намазати» дівчат. Як не дивно, але саме ці вилазки – один з найяскравіших спогадів завсідників піонерських таборів.

Прапор, горн і барабан – це теж атрибути нашого піонерського життя. Прапор на урочистій лінійці виносив «найправильніший» і найвищий хлопчик у таборі в супроводі двох відмінниць з величезними білими бантами на хвостиках. Все це дійство відбувалося під барабанний дріб. А ось сурмач був найвідомішою людиною в таборі. Саме він давав сигнал на «побудку» і «відбій», під звуки завзятої «Бери ложку, бери хліб!» ми всі дружно бігли в їдальню.

Ще одна важлива річ у таборі – це вміло заправлене ліжко. Я іноді ловлю себе на думці, що досі намагаюся збити подушку, поставивши її «корабликом»...

Другою священною річчю для вихователів після правильно заправленого ліжка були тумбочки і їхній вміст. Таке враження, що всі вчорашні вожаті сьогодні працюють у тернопільських лікарнях. У всякому разі, вони так само ганяють дорослих пацієнтів, як двадцять років тому ганяли нас: на тумбочці зверху може лежати тільки книга, всередині – гребінець і зубна щітка з пастою. У крайньому випадку – пара свіжих шкарпеток (але краще, щоб і вони ховалися у валізі). Порядок у тумбочках перевірявся з армійською прискіпливістю до і після «тихої години».

 

Навики

Уміння заправляти ліжка за 30 секунд, чистити картоплю на весь табір, нарізати хліб і масло кубиками згодом стало в нагоді багатьом нашим хлопцям у їх нелегких армійських буднях.

Наші лідери ставали головами загонів і дружин. Сильні і спритні захищали честь загону на спортивних заходах, де кожен загін мав носити горде імʼя. «Чайка», «Бригантина», «Альбатрос» – навіть у найбільш сухопутних таборах у пошані була морська романтика.

Крім того, кожен загін мав хоча б раз за зміну випустити свою стінгазету. Випускали частіше, до дат (тематичних заходів, що проводилися в таборі) – тому що займатися творчістю дозволялося в ненависну «тиху годину». Уявляєте, поки всі спали (молодші загони), робили вигляд, що сплять (середні), або потайки втікали до найближчого лісу (старші), редколегія абсолютно офіційно в червоному куточку наполегливо імітувала бурхливу діяльність, переводячи ватмани, гуаш і чорнило.

Особливим шиком вважалося придумати клич загону. Не стандартний «Кто шагает дружно в ряд? Это дружный наш отряд». Зайвий компот отримував доморощений поет, який склав: «Бригантина» в море мчится, «Альбатрос» ее боится!» або «Наше «Пламя», гордо взвейся, партия, на нас надейся!». Звичайно, до класики – «Сегодня счастлив комсомол, ликует пионерия, сегодня в гости к нам пришел Лаврентий Палыч Берия!» – нам було далеко. І слава Богу.

 

Розпорядок

Трудові будні піонера були одноманітні: ранній підйом уранці, зарядка, яку не любили так само, як і обовʼязкову лінійку. Раз на десять днів випадало чергування по табору. Тут проведення часу вже варіювалося: загонова більшість направлялася на очищення території від цукеркових фантиків, меншість – у їдальню розставляти миски, розкладати ложки, нарізати хліб і (найвідповідальніше) справедливо розподіляти сухофрукти з компоту по склянках.

Увечері відбувалося найголовніше і найцікавіше: по-перше, організовувалися танці, згодом перейменовані у дискотеку. Під бадьорі пісні Володимира Кузьміна загони шикувалися в лінійки один навпроти одного і демонстрували танцювальні па, співзвучні епосі. Саме з таборів лексикон радянських школярів поповнився поняттям «піонерська відстань» – допустима між танцюючими хлопчиком і дівчинкою, яка невблаганно скорочувалася у міру просування по ієрархічній драбині від 10-го загону до 1-го. З зарубіжної естради звучали переможці «Сан-Ремо». Хрипів Челентано, муркотів Джо Дассен. Тим, кому пощастило з «просунутими» вожатими, вдавалося потанцювати під «Арабески», «Аббу» і «Боні М».

Альтернативою танців були пісні під гітару. Це вдень загін кричав щодуху обовʼязкове «Взвейся кострами» або інтернаціональне «Я, ты, он, она». Вечірнім хітом було «Люди, тише, голуби целуются на крыше». До репертуару входили незмінні: «У них походочка как в море лодочка», а також усі мильні історії прокурорських синів і дочок, які потрапили в погану компанію і повернули собі батьків виключно на лаві підсудних при залитому слізьми залі.

Вночі відбувалося найстрашніше... Найкращі немислимі історії про чорну руку в чорному-чорному місті, червону маленьку труну і зелене платтячко, розказані в палатці при вимкненому світлі, дадуть фору будь-якому сучасному фільму про зомбі та іншу нечисть з точки зору польоту фантазії і несподіванки режисерського рішення.

 

Події

У літньому піонерському житті було три важливі події. По-перше, батьківська субота, коли навантажені їстівними припасами, домашніми котлетами і цукерками від бабусі «предки» приїжджали в табір, щоб дати своїм чадам відпочити від казенної манки, капусняка і макаронів по-флотськи.

Окремо варто згадати «Зарницу». У якомусь таборі до її проведення підходили формально. Але були місця, де гра перетворювалася на справжній шпигунський детектив: коли нас будили вночі, повідомляли, що прапор дружини викрадено, і ми йшли в ліс, щоб по залишених слідах знайти і знешкодити 2-й загін.

Третім важливим дійством було Велике Вогнище. Бажано триметрове. З піснями. Сльозами розставання. Дійсно обʼєднуюче. Це була кульмінація, про яку обовʼязково хотілося написати у творі «Як я провів літо», який колись, коли я був дитиною, 1 вересня нам задавали як домашнє завдання.

P.S. У нас склалася дуже нездорова традиція: відкидати все минуле як таке, що завідомо погане, а натомість не будувати нічого нового. Таким чином ми відкинули принципи радянської системи виховання підростаючого покоління тільки на тій підставі, що вона – радянська. Але ж української досі не маємо. І чи буде? Тож чи не краще взяти за основу те, що було позитивним колись, щоб можна було збудувати прогресивне теперішнє?

Куди маленьким тернополянам податися влітку?

Ось і настали довгоочікувані канікули для школярів. А батьки міркують, куди улітку подіти своє чадо, щоб не вешталось вулицями без нагляду. Простіше тим, хто має у селі бабусь-дідусів. Для інших є вихід – літні табори. Але які вони?

На Тернопіллі цьогоріч діють 13 відпочинкових таборів. Найвідоміші з них – «Лісовий» у Скоморохах Бучацького району, «Зорепад» у Струсові на Теребовлянщині, «Лісова пісня» у Борщеві та інші. Однак дізнатися, в якому вони стані ми, на жаль, не маємо змоги. Отож залишається єдине – подивитися на ті табори, про які зараз гуде вся Україна.

 

Як ви самі розумієте, «гуде» не з добра.

У червні країну шокував трагічний випадок у Симеїзі, де під ногами дітей обвалився аварійний балкон у санаторії «Юність». Тоді загинула десятирічна Діана Сидельникова. Та, схоже, ця трагедія нікого і нічому не навчила – як зазначають ЗМІ, умови відпочинку дітей в українських таборах й надалі залишаються жахливими.

Недавня історія з відпочинком дітей із Волині створила в Інтернеті справжню бурю. Не встигли чада приїхати в табір «Оріон», як додому полетіли їх електронні листи і фото, від яких у батьків волосся стало дибки. Про цей жах кореспонденту «Високого замку» розповів кореспондент запорізької газети «МІГ» Микола Тишаков, який побував на місці події.

На вокзалі дітей не зустріли. На територію «оздоровчого табору» вони потрапили... через паркан. Волинян розмістили у дерев’яних старих корпусах по 9-11 чоловік у кімнатах з дірявими стелями, брудними подушками і матрацами (білизни не передбачалося), на розгойданих ліжках. Ліжка – впритул одне до одного. Попередили, що душ діти зможуть прийняти лише двічі на тиждень. Була лише «ногомийка» з холодною водою. Колись там було 16 кранів, залишилося два, та ще й електричний дріт стирчав назовні! У туалети було страшно зайти – антисанітарія жахлива. Територією табору кочували зграї бродячих псів...

«Я розмовляв із дівчатами із бердянської школи-інтернату, які зараз там живуть, то вони скаржилися, що матрац і подушка дуже смердять, – розповідає Микола Тишаков. – В туалет діти ходять у... парк. На території санаторію на 7,5 гектарах насаджений колись чудовий парк, але його вже років із п’ять ніхто не доглядає. Там справжні джунглі, стоїть «амбре», бо діти справляють там природні потреби. За дітьми ніхто не дивиться. Формально санаторій надає по двоє вихователів на 20-25 вихованців, але ці вихователі на все дивляться крізь пальці. Більш-менш організованими є тільки групи, котрі приїхали зі своїми вихователями. Усі інші – що хочуть, те і роблять... Я нещодавно був у колонії, то там умови на кілька рівнів кращі, ніж у цьому таборі!».

 

Зазвичай в «Оріоні» відпочивають діти з місцевих шкіл-інтернатів, сироти, вихованці профтехучилищ, діти з малозабезпечених сімей. Мабуть, не скаржився ніхто досі на ці умови, бо ці діти кращих і не бачили... Можливо, волинські чиновники, які відсилали дітей в «Оріон», подивилися на сайт закладу і побачили там райдужні фото? Бо дійсно, те, що розміщено в Інтернеті, і те, що є насправді, – дві великі різниці. Можливо, хтось розраховував, що діти з райцентру Волинської області мовчатимуть так само, як і усі попередні маленькі постояльці? Та «западенці» мовчати не стали. Отримавши погані звістки від дітей, батьки у Камінь-Каширському підняли бучу...

Минулого тижня батьки зустрічалися з головою Камінь-Каширської райдержадміністрації Іваном Вовком, після чого той терміново відбув у Луцьк для врегулювання цієї проблеми. Батьки написали заяву в прокуратуру. Тим часом до дітей в «Оріон» навідалися власник табору Іван Асламов і міський голова Бердянська Олексій Бакай. Оглянувши умови перебування дітей, мер сказав: «Ну, тут ще можна жити...». Дітей вмовляли не виносити сміття з хати, не розповідати про жахливі умови, обіцяли, що переведуть у краще місце... Того ж дня з прокуратури Волинської області в Бердянську міжрайонну прокуратуру надійшла скарга групи батьків. Прокурорська перевірка виявила порушення санітарних норм в роботі табору «Оріон».

 

Прикметно, що у цій ситуації діти самі себе захистили, – підняли «на вуха» інформаційний простір, розмістивши фото. Завдяки цьому і заворушилися чиновники... Та ця ситуація дозволила лише привідкрити завісу тотальної системи корумпованості, яка існує в Україні з оздоровленням дітей. За словами Миколи Тишакова, найскромніша путівка у бердянський санаторій коштує 4,5 тисячі грн. «Те, що отримують діти у таких таборах, як «Оріон», і на дві тисячі не потягне, – каже журналіст. – Відповідно, 2,5 тисячі йдуть комусь у кишеню... Підтвердження цього бачу і у тій швидкості, з якою велика група дітей (60 осіб) блискавично була переселена в один із найкращих приватних санаторіїв – «Лазурний». І це при тому, що зараз «високий сезон», місць ніде немає. Не знаю, на які важелі треба було натиснути, або які гроші заплатити, щоб таке сталося...».

 

Підготував Адам Стрижнюк

Прийом заявок на участь у Наукових пікніках в Україні подовжено

Вівторок, 23 липня 2013, 12:09

 

Прийом заявок на участь у Наукових пікніках в Україні подовжено до 2 серпня. Долучайтесь!

 

Конкурс експериментів для молодих науковців, педагогів та усіх, хто переймається популяризацією та розвитком науки в Україні, подовжено! Заявки приймаються до 2 серпня. Усі бажаючі можуть запропонувати свої ідеї дослідів організаторам Пікніків, а відібрані експерименти учасники конкурсу продемонструють глядачам в рамках одного або кількох наукових ярмарків. Організатори забезпечують учасників необхідними для їхньої презентації матеріалами та обладнанням. Місто має право знати про своїх винахідників та дослідників!

 

Ознайомитись з правилами участі в конкурсі ви можете тут: http://goo.gl/hUPS1

Завантажити форму заявки на участь можна за цим посиланням: http://goo.gl/XJQ4A

 

«Scientific Fun – Наукові пікніки в Україні» – це популяризація наук простим і водночас незвичним для нашого суспільства способом: абсолютно кожен охочий, незалежно від віку, статусу, і тим паче – оцінок у табелях й атестатах зможе власноруч провести експеримент в імпровізованій лабораторії просто неба, зробити маленьке диво та переконатися, що наука може бути доступною та цікавою. Під час заходів фахівці з Центру науки Коперника (Варшава) разом з підготовленими українськими волонтерами продемонструють та пояснять різноманітні закони фізики, хімії та біології. Особливість Наукових пікніків полягає в тому, що відвідувачі не тільки побачать лабораторні досліди, але і втілять їх самі, дізнаються про незвичайні властивості речовин, які щодня використовують у побуті. Таким чином організатори хочуть показати, що наука – це не формули і схеми. Це – все, що нас оточує. А також навчити педагогів і батьків проводити захопливі розвиваючі заняття для дітей без будь-яких витрат, використовуючи тільки підручні матеріали.

 

Пікніки пройдуть восени цього року в п'яти містах України:

Тернопіль - 7 вересня

Львів - 14 вересня

Київ - 21 вересня

Луганськ - 28 вересня

Харків - 5 жовтня

 

Ініціаторами проекту під час ознайомчого візиту до Польші стали учасники освітньої програми «Study tours to Poland». Координаторами проекту є Центр Міжкультурних Ініціатив (Варшава) та Молодіжна організація «Стан» (Луганськ) у партнерстві з Центром Науки Коперника (Варшава), за фінансової підтримки Фонду «Освіта для Демократії» в рамках програми «Перетворення в Регіоні – RITA» Польсько-Американського Фонду Свободи.

 

Кожен бажаючий може стати волонтером в одному із заявлених міст та долучитись до команди організаторів Наукових пікніків, доклавши таким чином власних сил до популяризації та розвитку науки в Україні. Для цього треба заповнити анкету: http://goo.gl/jWtcF Координатори Пікніків обов’язково зв’яжуться з вами!

 

Свої ідеї та питання щодо конкурсу, волонтерської та партнерської участі в підготовці Пікніків надсилайте на адресу: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

Слідкуйте за нашими новинами в соціальних мережах:

https://www.facebook.com/ScientificFun

http://vk.com/scientific_fun

А також на сайті «Тиск світла»: http://tisk.org.ua/?cat=6726

 

Координатор в м.Тернополі:

ТОО ВМГО «Молодіжний Центр Працевлаштування»

Христина Білінська

Тел. +380673504852

e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

http://vk.com/bilinska_hrystja